Донна Тартт - Щиголь

— Так, — сказав я знервовано. Мені не хотілося казати йому, що я веду її на фільм про Ґленна Ґульда, адже він знав, що я його вже дивився.

— Вона сказала, що ви йдете на фільм про Ґленна Ґульда?

— Ну, знаєш, мені дуже хотілося побачити його ще. Не кажи їй, що я вже на нього ходив, — імпульсивно попрохав його я. А тоді запитав: — Ти вже їй теє…

— Ні, ні. — Він підхопився на ноги. — Я нічого їй не сказав.

— А, ну…

Гобі потер ніс.

— Що ж, слухай, я переконаний, що це фільм надзвичайний. Я теж страшенно хочу його подивитися. Але не сьогодні ввечері, — додав він швидко. — Іншим разом.

— Шкода, — спробував я зобразити жаль у голосі, але це мені не вдалося.

— Словом, якщо хочеш, давай я поки побуду в крамниці за тебе? Ну, ти ж, мабуть, хочеш піти нагору, помитися там, причесатися. Тобі треба вийти не пізніше як о пів на сьому, якщо збираєшся йти туди пішки.

Ідучи до кінотеатру, я не міг не наспівувати й не всміхатись. А коли завернув за ріг і побачив, що вона стоїть перед кінотеатром, так розхвилювався, що мусив зупинитися на мить і заспокоїтись, перш ніж підбігти й привітатися, підхопити її сумки (вона стоїть, завішана пакетами з крамниць, і щось весело базікає, розповідаючи про свій день), яке ж це блаженство, стояти поруч із нею в черзі по квитки, притискаючись одне до одного, бо надворі холодно, а потім увійти всередину на червоний килим, і цілий вечір перед нами, вона стуляє руки в рукавичках і запитує: «А ти не хочеш попкорну?» — «Звичайно хочу, — і я стрибаю до прилавка, — попкорн тут дуже смачний», а потім ми разом заходимо до кінотеатру, я ніби випадково торкаюся її спини, оксамитової спини її пальта, бездоганне коричневе пальто, й бездоганний зелений капелюшок, і досконала, досконала руда голівка — «тут — біля проходу? Тебе влаштовує біля проходу?», ми ходили в кіно достатню кількість разів (п’ять), щоб я ретельно запам’ятав, де вона любить сидіти, до того ж я знав про це від Гобі після років непомітного розпитування, щоразу по крихті видобуваючи з нього інформацію про її смаки, про те, що вона любить і не любить, про її звички, протягом майже десяти років ставлячи, ніби випадково, по одному за раз, запитання про те, чи вона любить це, чи любить те; й ось вона тут, поруч зі мною, усміхається мені, мені! І хоч у кінотеатрі забагато людей, бо це сеанс о сьомій годині, людей значно більше, аніж я міг витерпіти зі своєю тривогою й ненавистю до наповнених людьми приміщень, і люди сюди приходили навіть після того, як фільм уже почався, але мені було байдуже, я міг би сидіти з нею навіть в окопі біля Сомми під снарядним обстрілом німців, і для мене важила б лише її присутність у темряві, її рука поруч моєї руки. І музика! Ґленн Ґульд за фортепіано, з розкуйовдженим волоссям, збуджений, із закинутою назад головою, посланець зі світу янголів, піднесений і поглинутий поривом натхнення! Я крадькома поглядав на неї, неспроможний стриматись. Але минуло принаймні півгодини, перш ніж я набрався мужності повернутися й подивитися на неї уважно — на її профіль, осяяний білим світлом з екрана, і на свій жах зрозумів, що фільм їй не подобається. Вона нудиться. Та ні, вона засмучена.

Решту фільму я просидів у препоганому настрої, майже його не бачачи. Або, радше, я бачив головного героя фільму, але зовсім по-іншому: не як опанованого екстазом генія; не як самотнього містика, що героїчно залишає сцену на вершині своєї слави, щоб заховатись у снігах Канади, — а як іпохондрика, відлюдника, вигнанця. Параноїка. Залежного від таблеток. Та ні: наркомана. Одержимого. Вічно він у рукавичках, смертельно боїться мікробів, протягом усього року кутається в шарфи, конвульсивно зсудомлюється. Зсутулений дивак, що не спить ночами, такий невпевнений у собі й неспроможний підтримувати навіть звичайні взаємини з людьми, що (під час інтерв’ю, яке тепер здалося мені ідіотським) він попросив звукорежисера сходити з ним до адвоката, щоб вони могли офіційно оголосити себе братами, — така собі трагічна версія, у варіанті старого генія, нашого братання з Томом Кейблом, коли ми з ним стискали свої порізані великі пальці на темному подвір’ї його будинку, або — ще більш дивний спосіб — Борис, що хапає мою закривавлену руку, якою я щойно врізав йому на гральному майданчику, й притискає її до свого рота, також закривавленого.

— Фільм тобі не сподобався, — імпульсивно сказав я, коли ми вийшли з кінотеатру. — Пробач.

Вона подивилася на мене таким поглядом, ніби її вразило те, що я взагалі це помітив. Ми з нею вийшли в синюватий, підсвічений мріями світ, потім ступили на перший у цій порі року сніг, завглибшки дюймів у п’ять.