Донна Тартт - Щиголь

Я подивився на мобілку: четверта ночі. Минули ще нестерпні півгодини, і я сів на ліжку в темряві без футболки, почуваючись, як шахрай у французькому кінофільмі; закурив сигарету й став дивитися на Лексингтон-авеню, яка була практично порожньою в цю годину, лише кілька таксі, що їхали на зміну або зі зміни, було годі здогадатися, куди їде та або та машина. Але сновидіння, яке здавалося мені пророчим, не розвіювалось і висіло в повітрі, наче отруйний дим, а серце досі стугоніло від його повітряної небезпеки, від того відчуття згуби та простору, яким воно мене наповнювало.

Я був готовий застрелитися від розпачу. Я неабияк хвилювався за картину навіть тоді, коли вірив, що вона цілий рік лежала (як мене запевняли в брошурі сховища рішучим професійним тоном) в умовах прийнятних 70 градусів за Фаренгейтом і 50 відсотків вологості. Щось подібне не можна зберігати абиде. Така картина не терпить ані холоду, ані спеки, ані вогкості, ані прямих променів сонця. Вона потребує чітко визначених умов довкілля, як орхідеї у квітковій крамниці. Коли я уявляв, що її запхали за піч для приготування піци, моє ідолопоклонницьке серце завмирало від жаху, дещо інакшого, але дуже схожого на той, який я відчув, коли подумав, що водій зараз викине бідолашного Поппера з автобуса: в дощ, у придорожню багнюку.

Зрештою, як довго картина перебувала у Бориса? У Бориса? Навіть помешкання Горста, який вважав себе поціновувачем мистецтва, здалося мені не вельми пристосованим для зберігання шедеврів. Негативних прикладів вистачало. Рембрандтове полотно «Шторм на Галілейському морі», єдиний морський пейзаж, що його він будь-коли намалював, за чутками, цілком знищене через неправильне зберігання. Шедевр Вермеера «Любовний лист», вирізаний із рамки готельним офіціантом, пом’явся й потріскався на згинах, коли злодій запхав його під матрац. «Бідність» Пікассо і «Таїтянський пейзаж» Гогена пошкоджені водою після того, як якийсь дебіл заховав їх у громадському туалеті. Та коли я гарячково читав про такі випадки, то найбільше мене вразила історія про картину Караваджо «Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм», вкрадену з каплиці Сан-Лоренцо: картину так недбало вирізали з рами, що колекціонер, який замовив крадіжку, побачивши її, розридався й відмовився її взяти.

Я помітив, що телефон Кітсі зник зі свого звичного місця — із зарядного пристрою на вікні, звідки вона вихоплювала його відразу, як прокидалася вранці. Іноді я прокидався опівночі й бачив, як блимає блакитне світло в ліжку з її боку, під ковдрою, в потаємному гніздечку простирадл. «О, я лише подивилася час», — коли я сонно перевертався й питав її, що вона робить. Я уявив, як вимкнена мобілка лежить похована глибоко в сумці зі шкіри алігатора, у звичному для Кітсі місиві всякої всячини: блисків для губ, візиток, пробників парфумів та банкнот, пожмакані двадцятки випадали з сумки щоразу, коли вона нишпорила в ній, шукаючи гребінець. Туди, в цю запашну купу, й телефонуватиме вночі Кейбл, залишаючи там численні есемески й повідомлення на голосовій пошті, які вона читатиме, коли прокинеться вранці.

Про що вони розмовляють? Що вони мають сказати одне одному? Дивно, але я міг легко уявити собі їхню розмову. Веселе базікання, взаємне лукаве потурання. А коли вони разом у ліжку, Кейбл називає її кумедними прізвиськами й лоскоче, аж поки вона починає верещати.

Я погасив сигарету. Ані форми, ані сенсу, ані значення. Кітсі не подобалося, коли я курив у її спальні, та коли вона знайде недопалок сигарети в ліможській скриньці на своєму туалетному столику, то навряд чи висловить своє невдоволення. Щоб зрозуміти світ, іноді треба зосередити увагу на його невеличкій часточці, дуже пильно придивлятися до того, що поряд із тобою, й уявляти собі, що це і є всім. Але відтоді, як картина вислизнула з моїх рук, я відчував себе поглинутим і стертим неозорістю — і не лише передбачуваною неозорістю часу й простору, а й невблаганною відстанню між людьми, яка існує навіть тоді, коли вони перебувають на відстані простягненої руки одне від одного, і голова у мене йшла обертом, коли я думав про всі ті місця, де був, і ті місця, де не був, про втрачений, широкий і незнаний світ, про брудний лабіринт міст і вулиць, про розвіяний попіл і ворожу неозорість, про втрачені зв’язки й загублені речі, що вже ніколи не знайдуться, і мою картину затягло в цей могутній потік, і вона летить невідомо куди: крихітна іскорка духу, іскорка, що стрибає на хвилях темного моря.