Донна Тартт - Щиголь

Оскільки я вже не міг заснути, то підвівся з ліжка, не розбудивши Кітсі, в холодну й чорну годину перед сходом сонця, тремтячи, поки вдягався в темряві; котрась із її сусідок уже зайшла й приймала душ, і мені зовсім не хотілося наштовхнутися на одну з них, коли виходитиму.

На той час, коли я вийшов із метро на лінії F, небо вже прояснювалось. Я притарабанився додому в лютому холоді, пригнічений, смертельно стомлений; увійшов крізь бічні двері й поплентався до своєї кімнати — окуляри запітніли, від мене смерділо димом, сексом, карі й «Шанеллю № 19», я зупинився, щоб погладити Попчика (він вибіг у коридор і з незвичним збудженням крутився біля моїх ніг), дістав із кишені свою згорнуту краватку, щоб повісити її на гачок по той бік дверей, і серце в мене завмерло, коли я почув голос із кухні:

— Тео? Це ти?

З дверей визирнула руда голова. Це була вона, з філіжанкою кави в руці.

— Пробач, я тебе злякала? Я цього не хотіла.

Я стояв ошелешений, приголомшений, коли вона простягла до мене руки з якимось радісним муркотінням, а Попчик скавучав і підстрибував біля наших ніг. Вона досі була в тому одязі, в якому спала, в смугастих, наче карамелька, піжамних штанях і футболці з довгими рукавами, поверх якої був накинутий светр Гобі, і досі пахла зім’ятими простирадлами та ліжком: о Боже, думав я, заплющивши очі й притиснувшись обличчям до її плеча, відчуваючи, як мене овіяло щастям і страхом, свіжим вітерцем із неба, о Господи.

— Як приємно тебе побачити! — Це була вона. Її волосся — її очі. Вона. Нігті згризені, як у Бориса, й нижня губа, відстовбурчена, як у дитини, що надто часто смокче свій великий палець, червоне сплутане волосся, як жоржина. — Як тобі живеться? Мені тебе не вистачало!

— Я… — Уся моя рішучість розвіялася вмить. — Ти що тут робиш?

— Я летіла до Монреаля! — хрипкуватий сміх набагато меншої дівчинки, яка грається на дитячому майданчику. — Хотіла зупинитися там на кілька днів, щоб побачитися зі своїм другом Семом, а потім приєднатися до Еверетта в Каліфорнії. — «Сем?» — подумав я. — Але маршрут мого польоту змінили. — Вона сьорбнула кави, без слів запропонувала філіжанку мені: хочеш? Не хочеш? Ще один ковток. — І я застрягла в Ньюарку й подумала, а чом би мені не зробити собі ще одну приємність, не з’їздити до міста й не побачитися з вами, хлопці?

— Ти молодець.

Адже поміж хлопців, із якими їй так хотілося побачитися, безперечно, був і я.

— Для мене велика радість навідатися сюди, адже на Різдво я приїхати не зможу. А до того ж завтра твоя вечірка! Наречений! Вітаю! — Вона вхопилася пальчиками мені за руку й стала навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку; я відчув, як її поцілунок пройшов крізь мене. — Коли ти мене познайомиш із нею? Гобі каже, вона прекрасна, як мрія. Ти дуже схвильований?

— Я… — Я так обімлів, що притулив долоню до того місця, до якого притулялися її губи, де я досі відчував їхній жар, та, коли зрозумів, яким це має здаватися дивним, швидко прибрав руку. — Так. Дякую тобі.

— Я так рада тебе бачити. У тебе чудовий вигляд.

Вона, здавалося, не помічала, який я став ошелешений, сторопілий, розгублений, коли побачив її. А може, й помітила, але не хотіла ранити мої почуття.

— А де Гобі? — запитав я

Я запитав не тому, що це мене цікавило, а тому, що це було якось аж надто добре — бути з нею вдома на самоті — і трохи лячно.

— О, — вона закотила очі, — він наполіг, щоб піти до пекарні. Я попросила його не турбуватись, але ж ти знаєш, який він. Він захотів почастувати мене тим печивом із чорницями, яке мама й Велті купували мені, коли я була маленька. Аж не віриться, що вони досі їх роблять, — Гобі сказав, їх печуть не щодня. Ти справді не хочеш кави? — запитала вона, прямуючи до плити й майже непомітно накульгуючи.

Це було дивовижно, але я майже не чув, що вона говорила. Завжди так було, коли я перебував у кімнаті лише вдвох із нею, вона затьмарювала собою все інше: її шкіра, її очі, її хрипкуватий голос, її вогненне волосся й нахил голови, що іноді надавав їй такого вигляду, ніби вона щось собі наспівує; і світло в кухні було змішане зі світлом її присутності, її свіжості й краси.

— Я тобі стільки дисків записала! — сказала вона, поглянувши на мене через плече. — Шкода тільки, що не здогадалася взяти їх із собою. Не знала, що тут буде затримка. Я надішлю тобі їх поштою, відразу як повернуся додому.

— І в мене є для тебе кілька дисків. — У мене в кімнаті стояла чимала купа дисків, які я купував, бо вони нагадували мені про неї, і їх було так багато, що я соромився надсилати їх їй. — І книжки. — І прикраси, про них я не став говорити. І шарфи, й афіші, й парфуми, й вінілові платівки, й набір «зроби повітряного змія власними руками», й іграшкова пагода. Топазове намисто вісімнадцятого століття. Перше видання книжки «Озма в країні Оз». Купувати їй речі було для мене способом думати про неї, бути з нею. Деякі з них я подарував Кітсі, але все одно я не міг вийти з кімнати з такою величезною купою речей, які накупив для неї протягом років, бо здаватиметься, що я геть утратив глузд.