— Енді? — Я глузливо зареготав.
Енді не плекав жодних ілюзій щодо своєї схибленої родини.
— Послухай, Тео, не будь таким. — Вона тепер оговталася: стала приязною й розважливою, говорила прямим текстом, нагадуючи свого батька. — Ми повинні одружитися. Ми створимо чудове подружжя, яке буде вигідне всім, а не лише нам.
— Що ти говориш? Невже всім?
— Так. — Вона була дивовижно врівноваженою й спокійною. — Не будь таким, ти знаєш, що я маю на увазі. Не треба дозволяти, щоб ця історія зіпсувала все наше подальше життя. Зрештою, ми обоє стаємо кращими, коли разом, хіба не так? Ми обоє! І, — бліда скромна усмішка, тепер як у матері, — зрештою, ми чудова пара. Ми подобаємось одне одному. У нас усе буде гаразд.
— Коли нас щось і поєднує, то це голова, а не серце.
— Якщо ти так це розумієш, то нехай буде, — сказала вона, дивлячись на мене з такою жалістю й любов’ю, що — цілком несподівано — я відчув, як мій гнів вислизає з-під мене: через те, що вона така незбагненно розумна, ясна й прозора, як срібний дзвіночок. — Отже, — вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку, — будьмо обоє хорошими, правдивими й добрими одне до одного і живімо разом щасливо й весело.
ХХІІ
І я залишився ночувати з нею — згодом ми замовили їжу додому, а потім знову залягли в ліжко. Та хоч на якомусь рівні було досить легко вдавати, що все залишається таким самим (бо де в чому хіба ми не прикидалися весь час?), на іншому рівні я відчував, що мене майже роздушила вага чогось невідомого й невисловленого, яка тисла на нас і пізніше; коли вона лежала, згорнувшись біля мене, і спала, я не міг заснути й дивився у вікно, почуваючи себе цілком самотнім. Тиша вечора (моя провина, а не Кітсі — навіть у надзвичайних ситуаціях Кітсі дару мови не втрачала) і відчуття неподоланної дистанції, яка розділяла нас, нагадали мені про той час, коли я, шістнадцятирічний, не знав, як розмовляти і що робити з Джулією, яка, хоч її точно не можна було назвати моєю подружкою, була першою жінкою, яку я уявляв собі саме так. Ми з нею зустрілися біля винної крамниці на Гудзоні, де я стовбичив із грішми в руці, сподіваючись умовити когось зайти й купити мені пляшку чогось алкогольного, і тут із-за рогу випливла вона у футуристичному прикиді «під кажана», який анітрохи не поєднувався з її незграбною ходою та виглядом селянської дівчини, з її простим, але приємним обличчям дружини фермера початку ХХ століття. «Ей, хлопче, — сказала вона, діставши з сумки власну пляшку вина, — ось те, чого ти чекаєш. Усе гаразд. Не дякуй. Невже ти хочеш випити її тут, на морозі?» Їй було двадцять сім, майже на дванадцять років більше, ніж мені, її бойфренд закінчував бізнес-школу в Каліфорнії, й не було сумніву, що коли він повернеться, я більше не зустрінуся з нею ніколи. Ми обоє це знали. Їй не треба було казати мені. Підстрибом долаючи п’ять сходових прольотів угору до її студії в ті рідкісні (для мене) дні, коли мені було дозволено навідати її, я завжди був переповнений словами й почуттями, надто великими, щоб утримувати їх у собі, але все, що я хотів їй сказати, завжди зникало в ту мить, коли вона відчиняла двері, і замість зав’язати розмову бодай на дві хвилини, як нормальна людина, я стовбичив безмовний і опанований розпачем за три кроки позад неї з руками в кишенях, ненавидячи себе, тоді як вона ходила боса по кімнаті — була дивовижно приваблива, легко базікала, просила пробачення за брудний одяг, що лежав на підлозі, і за те, що забула купити упаковку пива — може, тепер їй збігати вниз і купити? — аж поки я десь на середині її речення буквально стрибав на неї й валив її на кушетку, іноді так брутально, що в мене злітали окуляри. Це було так чудесно, що я думав, я зараз помру — але потім, лежачи без сну, я був наповнений порожнечею, дивився на її білу руку, що лежала на ковдрі, на те, як спалахували вуличні ліхтарі, і з жахом чекав, коли настане восьма година, бо це означало, що вона підведеться й одягнеться, щоб піти на свою роботу в барі у Вільямсбурзі, куди я навіть не міг заскочити й провідати її через свій вік. І я навіть не кохав Джулію. Я захоплювався нею, вона мене зачаровувала, я заздрив її впевненості й навіть трохи побоювався її; але я її не кохав, як і вона мене. Я не був також упевнений, що кохаю Кітсі (принаймні так, як мені колись хотілося її кохати), а проте було дивно, як погано я себе почував, враховуючи те, що я вже через це проходив.
ХХІІІ
Історія з Кітсі тимчасово витіснила з моєї пам’яті візит Бориса, та коли я ліг спати, все це повернулося до мене в сновидіннях. Двічі я прокидався й збентежено сідав на ліжку: одного разу мене розбудили двері до комірки у сховищі, які під час мого сну відчинились і розгойдувались, тоді як на вулиці жінки в хустках билися над купою брудної білизни; потім я заснув і провалився в інший етап того самого сновидіння, у якому моя схованка опинилася серед поля, відкрита до неба й зі стінами з тканини, що не досягали навіть трави. Далі відкривалася панорама зеленого поля й дівчат у довгих білих сукнях. Цей образ поєднувався (в таємничий спосіб) із таким смертельно-ритуальним жахом, що я прокинувся, задихаючись.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу