Марина Соколян - Ковдра сновиди

Щось у цьому було страшенно… підступне.

— Зачекай, а що…

Договорити мені не вдалось. Дорога під нашими ногами зненацька здригнулася, бруківка наїжачилась і раптом репнула, наче спілий кавун. Ми насилу встигли відскочити і притулитися до стіни котрогось будинку, що й собі хитався мов причмелений. Перед нашими очима тріщина розійшлася голодним вищиром, і ось котрась велична споруда, вбрана в колони з різьбленими капітелями, просіла, розклалася, наче химерне віяло, і повагом занурилась у розчахнуту безодню. Земля хитнулась, і з розколини здійнялася повільна хвиля пливкого дзеркального срібла.

За якусь лише мить дивовижна хвиля повернулася до свого темного лона, розколина зімкнулась, і, якби не потрощені рештки храму з колонами, ніхто й не здогадався би про те, що тут щойно відбулося.

Я повернулася до свого провідника:

— Це… тут завжди таке?

Він скептично гмукнув, запустивши пальці в густу чорну чуприну.

— Ні, лише останнім часом, — він раптом люто вищирився, метнувши на мене короткий тьмяний погляд: — Це все — через ваші намагання приборкати безлад… Так, наче це можливо! Єрухалом стоїть на ньому, і довго місту не втриматись! Ще трохи, і він зануриться в одвічне ніщо…

— Оте сріблясте марево?

Він тяжко зітхнув і промовив значно тихше:

— У вас його називають кхазма. У нас — техом, або ще тіамат. Первинні води, чиє лице — відображення дійсного і ймовірного, колишнього й майбутнього. — Він насилу випірнув зі своїх похмурих роздумів і знов єхидно заусміхався: — Але тобі нема до того діла. Поки що. В тебе нині інша біда: тобі треба знайти того, хто виконає твоє заповітне бажання. Бо інакше тобі звідси не вибратись. Тож бажаю приємних снів… Довгих приємних снів.

Він іронічно мені кивнув і налаштувався йти собі геть. Ні, так зовсім не годиться!

— Стривай, а… А що, коли я не знайду того, що треба? Що тоді?

— Бранці міста снів, — злостиво посміхаючись, проказав молодик, — не можуть прокинутись. Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен. Але я б тобі того не радив — такими, знаєш, трохи дивними стають сновидці. Трохи, розумієш, неживими…

— Але — не тікай! — як же мені знайти вихід звідси?

Він знизав плечима:

— Це знаєш тільки ти. Ну, гаразд, одна підказка: я говорив, тут збуваються бажання… Потрапивши до Єрухалома, сновидець отримує те, чого йому бракує. Ми звемо таких гостей «перевертні», бо вони, як правило, перекидаються на щось цілком протилежне до себе дійсних. Побачиш! А ще: кажуть, Єрухалом у кожного свій… Якщо тобі вдалося розділити його з кимось, ти зможеш вільно повернутися сюди. Коли забажаєш.

— Я б хотіла… Я мушу повернутись, — я глянула на свого провідника й раптом усвідомила, чому саме. — Чи побачу я тебе знову?

Він усміхнувся самими очима, так що від повік розбіглися веселі «гусячі лапки».

— Якщо захочеш.

Він зрештою пішов, залишивши мене цілком саму посеред міста, в якому виповнюються бажання. Так, але які бажання? Які бажання може мати той, хто не цілком певен, хто він є?

Я рушила вздовж дороги, котра, завиваючись тугою пружиною, неминуче вела вгору. Місто мрій було подібне до величезного палацу з піску, що його зводять романтики над краєм прибою, таке ж сипке, жовте й химерне. Стрункі колони підтримували порожнечу, широкі сходи впирались у глуху стіну, щербаті руїни громадилися посеред майданів, перекреслюючи шлях поваленими обелісками. Проте, попри весь цей мальовничий занепад, місто не здавалося мертвим — вулицями сновигали, дозвільно прогулюючись або поспішаючи у справах, численні мешканці.

Більшість із них була вбрана в пишні барвисті одежі, величні та вродливі лиця тішили око, та все ж невдовзі я відчула, як у мені лоскітними бульками здіймається незбагненний ляк. Дуже скоро, проте, я зрозуміла, що до чого… Ондечки монументальний добродій, забравшись на повалену колону, виголошує промову, гордовито озираючи перед собою цілком відсутній натовп. Якраз щойно вигулькнув з-за рогу високий красень, котрий, тримаючи під руку уявну красуню, веде з нею легку дотепну бесіду. Інший, не такий гожий, зате суворий і рельєфний, мов релікт героїчної минувшини, дає стусанів якомусь незримому поганцю… Всі вони занурені у свої приємні клопоти, і схоже, жоден із них не помічає інших. Притулок для божевільних, казав мені хтось, і таки справді… У кожного з мешканців цього міста, здається, — свій власний Єрухалом.

— Ну що за люди?! Ану, геть із дороги! — раптом гримнуло поряд, і хтось боляче штурнув мене ліктем під ребро. — Геть, поганці! Князь чекає, що він мені… як він мене… ой, що він мені зробить!