Марина Соколян - Ковдра сновиди

Єрухалом, однак, усе ж таки мусив бути єдиним, принаймні, в архаїчну добу, адже як стверджували сучасники, саме там — домівка всіх богів та героїв, а точніше — місце, де акумулювалася енергія віри і творчості. Отож, оселею богів стало місто, розташоване на перетині хаосу й порядку. Особливе захоплення викликає прозірливість творців цієї легенди, які вперше визначили роль символіки сну: вона виникає, аби відокремити світ від безладу, започаткувавши таким чином розвиток культури.

У часи історичних перетворень, проте, концепція Єрухалома набирала нового значення: це уявне місто ставало мірилом усіх гараздів, а отже, черговою утопією. Щоправда, ця утопія експлуатувалася саме в тяжкі часи, коли несила було уявити собі зміну на краще, а отже, виникала надія, що недосконалий світ поступиться місцем царству добра і справедливості. Таким чином, Єрухалом став апокаліптичною утопією — мрією про повернення до витоків. Прикметно, що в індивідуальній психології таке прагнення трактується як бажання смерті. Отож, мрії про Єрухалом можна назвати синдромом суїцидальної культури.

Місто постало перед нами — крилата химера від плоті пустелі та присмерку… Це було місто-скеля, місто-фортеця, що несподівано виринало з безлюдної рівнини, мов корабель-привид із темного плеса. Коло підніжжя скелі, де починався шлях угору, курився брудний сірий туман, крізь який, наче крізь подерту шмату, прозирали обриси крихких кам'яних східців.

— Нам туди, — повідомив Маалех, значуще кивнувши на туман.

— А що це? — сторожко спитала я, озираючи млисту дорогу, котра невідь-чому викликала в мене мимовільне збентеження.

Маалех знизав плечима:

— Приступка сну, — лукаво всміхнувшись, мовив він. — Увійти до міста снів можна лише забувши про себе.

Отже, не дарма я бентежилась! Забути про себе… Оце ще!

— А… тут немає якоїсь обхідної дороги? Який мені сенс іти до міста, якщо я не знатиму, хто я і навіщо туди явилася?

— Всі ви так, — зітхнув мій проводир. — І чого тут боятись? Адже засинаючи, ви забуваєте все — до наступного ранку. Якби було інакше, можна було б посунутись глуздом. Повір.

Мені згадався Абеландер, маг із запаленими очима, рвучкими рухами та звичкою думати вголос. Значить, он як… Маалех позирав на мене знуджено, мовби подібні вагання невимовно його дратували.

— Що ж це виходить? — розгубилась я: — Аби вберегти себе, треба від себе відмовитись? Так?

— Нарешті! — радісно закивав Маалех, — Ходімо, чи як?

— Та зачекай! Я НЕ РОЗУМІЮ! Далі — це вже буду не я?

— Далі… — таємниче всміхнувся провідник. — Далі буде Єрухалом.

Маалех закрокував уперед, і я, розпачливо роззирнувшись, рушила за ним. Мені було страшно до крику, адже забути — значить… значить просто зникнути? Ми, звичайно, забуваємо якісь подробиці, але ж завжди знаємо, хто ми й що було з нами вчора… А може, і не завжди? І що значить — бути собою? Пам'ятати своє ім'я? Чи просто чинити так, як насправді бажаєш?

— Припини вже квилити! — усміхнувся до мене Маалех. — Якщо це для тебе справді так важливо, ти все згадаєш. Колись. А тепер — тримайся!

Він простягнув мені долоню, і, вхопившись за неї, як хапаються за нісенітну надію, я пірнула в туман.

Це було дивовижне відчуття… Я чекала, що моя пам'ять зникне відразу, нагло затраснувши двері перед моїм носом. Аж ні: спершу, переконавшись, що нічого страшного зі мною не коїться, я начебто заспокоїлась. Потім мені стало байдуже. Потім я помітила, що спостерігаючи за пасмами туману, можна розгледіти якісь вабливі верткі подоби…

А потім виявилося, що я йду пощербленою кам'яною бруківкою кудись вгору, вулиця в'юниться святковою стрічкою, а поряд зі мною — високий вродливий чоловік, котрий, схоже, показує мені дорогу.

— Ось ми і в Єрухаломі! — повідомив він, роззираючись. — То як тобі моя оселя?

Єрухалом… Страшенно знайома назва. Хтось мені казав… Казав, що тут мешкає князь. Непогано би глянути!

— А ти, часом, не князь? — запитала я у свого супутника. Виглядав він, слід сказати, цілком вельможно.

Чорнявий засміявся:

— А тобі б лише князя! Простого коваля мало виявилось, еге ж?

Цікаво, про що це він?

— Слухай, що я тобі скажу, — роззирнувшись, мовив молодик: — Ви називаєте це місце «основою снів», або ж містом мрій. Правильно, напевне, адже тут і дійсно виповнюються всі бажання.

— Хороше діло, — кивнула я.

— Та нічогеньке, — заусміхався мій супутник. — От тільки збуваються тут лише ті бажання, про які, як правило, не говорять вголос.