Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

Я намагалась повернути розмову на історію Дунаєва, але Князь вислизав з неї, розповідаючи про святкування свого ювілею. Він потребував уваги, не часто сюди приїжджали. У нього не було жодних амбіцій, просто він був князем і Галактичним імператором. І я йому вірила. Бо кожен є тим, ким себе вважає. Я навіть не знаю, ким я є, тому мені подобаються такі люди. Я написала йому слова подяки в книзі відгуків, подарувала «Слугу з Добромиля» і побачила, що Олег вже втомився від мене і від своєї імпровізованої екскурсії. Я виклала всі карти на стіл, нічого не обіцяла, і він нічого не просив. Він погодився відвести мене до ксьондза. Раз дві машини на подвір’ї, той має бути вдома, пояснив Олег. А дві машини, бо дві парафії. Друга — в Поморянах.

Взагалі, ніколи не знаєш, як повести себе з духовними особами. Олег постукав у вікно, і на порозі з’явився молодий гарний хлопець, вбраний у хатню одежу. То був отець Юзеф. Він привітно посміхнувся, і я зрозуміла, що мені відчинять костел.

Але я не сподівалась почути новину, від якої у мене затремтіло схвильовано серце. У Польщі є люди, які хочуть відновити зустрічі в Дунаєві, через 500 років. Архиєпископ львівський Григорій із Сянока відзначився тим, що приймав у себе переслідуваних гуманістів. Першим з них став поет Філіп Буонакорсі, прозваний Каллімахом, із Риму, змушений ховатись від гніву папи. Григорій врятував йому життя, не видав престолу, а Каллімах написав його біографію. Власне, майже вся творча спадщина архиєпископа зникла, і якби не вдячний флорентієць, ніхто б не знав, що за чоловік був Григорій: як виглядав, як поводився, що казав і як складались його стосунки з Дунаєвом. То була резиденція львівських архиєпископів, яку Григорій із Сянока перетворив на гарне місто, заселивши порядними людьми, яких сам вмовив переселитись з околиць. Укріпив це місто, оточив мурами і захищав від татарів.

А ким він був до того? Сином ремісника, без матері, з лихим батьком, від якого втік у дванадцять років і завдяки гарному голосу вибився в люди. Навчався у Краківському університеті, був приятелем королів, дипломатів, вихователем королівських дітей, але після трагічної загибелі короля Владислава Варненчика щось у ньому зламалось, і він віддалився від двору. Не міг навіть у Львові прижитися, хоча навів порядок в єпархії твердою рукою. Серед цих зелених пагорбів і синіх озер він знайшов себе. Збирав у себе товариство, серед якого були й жінки, зокрема кохана Буонакорсі — колишня львівська кельнерка Фіоля. Вони пили вино, читали вірші, розмовляли про все на світі. Тоді у Західній Європі це була не дивина — такі гуртки, але на наших теренах — вперше. Український Ренесанс почався в Дунаєві, ось так! Кому це цікаво?

Це вже інше питання. Ми вже добрих двадцять років намагаємось вибити стільчик з-під гуманізму, скасувавши етику, філософію і фундаментальну науку.

У XV ст. на всю Європу було всього 500 гуманістів, яким вдавалося контактувати між собою, поширювати ідеї без літаків, телефону та Інтернету. Вони були універсальними солдатами цивілізації, захистивши здоровий спадок Античності і право людини творити й жити вільно.

Добре, підемо далі. Ось тут, біля дверей костелу, щодня, рівно о 13.00 після меси архиєпископ Львівський ставав і чекав, чи хтось з міщан дунаївських не захоче з ним побалакати. Про погоду, про хворобу, про спасіння душі, про зірки і хмари. Не любив він розкоші, їв сам і пригощав гостей простими стравами, економив на власному господарстві. Гарний приклад — найліпша проповідь.

У костелі все ще занедбане, але реставрацію мали б робити делікатно, не знищуючи історію. Може, як будуть ті Дунаївські зустрічі, вдасться привернути увагу і до костелу.

Отець Юзеф позичив мені без жодних вагань польську книжку про Ґжеґоша із Сянока, я пообіцяла привезти монографію про ренесансний гуманізм в Україні, ми обмінялись телефонами і імейлами, і я пішла дивитися на те місце, де був єпископський палац, від якого, може, й лишилось трохи, але все це забудоване лікарнею. Місце було в долині, внизу, як гніздечко. На подвір’ї не було нікого. Я собі посиділа на лавці під яблунею, де, напевно, родичі спілкувались з хворими. Тут було багато старих дерев і головний корпус, що лишився від палацу XIX ст. Я давно вже не була в такому екологічно чистому місці як Дунаїв. Тут напевно можна знайти рідкісні рослини, види комах, птахів. Там, на безлюдних пагорбах, вкритих лісами. Люди виїжджають звідси, села порожніють. До річки спускалось кілька старих будинків, ще цілих, але вже приречених на руйнування.