Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

І раптом виявилося, що Дунаїв чекав на мене! І якби я не поїхала туди, то не уявляю, як би жила далі.

Перемишлянщина — дуже тихий край, далеко від трас, місце для зневірених і стомлених душ. Працюючи над «Зачарованими музикантами» я знайшла могутній символ «Дунай». Перепливти Дунай означає перейти межу неповернення в світ зла, спокуси, кривди, болю. За Дунаєм ти отримуєш як плату за неповернення і зречення тихий рай. Дунай такий широкий, що з того берега не долинає ні звуку — ні крику, ні плачу.

Перемишлянщина нагадувала хвилі, коли я виїхала з райцентру, такого сірого, невиразного, понищеного на околиці, як, зрештою, всюди. Але для мене Перемишляни були осяяні подвигом праведника отця Омеляна Ковча, який врятував у Другу світову війну стільки людських життів. А навіть порятувавши одне, кажуть євреї, порятуєш цілий світ. Він був наче учнем самого архиєпископа львівського Григорія, що не робив різниці між бідними, багатими, християнами та юдеями, чоловіками та жінками. Праведники не приходять з неба, вони народжуються на землі внаслідок шлюбу непокори і обов’язку, начебто несумісних між собою, тому праведники трапляються так рідко.

Хвилі чи, може, складки, між яких заховалися озерця. У Дунаєві колись було багато озер. Я бачила лише два. Дуже м’які обриси пагорбів, усе таке делікатне, акварельне, тихе. І свіже цієї весняної пори. А потім я опинилась біля костелу з білими стінами і вежею. Він стояв на горбку, а внизу за дорогою текла загнана в канаву Золота Липа. На іншому горбі блищала, домінуючи над містечком і костелом, церква, якась гола і пихата. Їй не місце було в Дунаєві. Вона геть не вписувалась в гармонійний краєвид. Костел натомість вріс у землю, і був такий зворушливий і тихий, як весь цей краєвид. Він був оточений деревами, а металеві двері, помальовані на зелено прикрашені зрубаними берізками до Зелених свят. Зі шкільного подвір’я прибігли маленькі ще дітки, але, побачивши мене, втекли. А я сіла на дерев’яну лавку навпроти дверей. Я нарешті була в Дунаєві.

У цьому містечку, що давно вже перетворили на село, я зіткнулася з дивним феноменом. Ясна річ, туристи сюди не приїжджали, і люди не знали як себе поводити з незнайомцями. Але коли я зайшла до учительської і тричі привіталась, і ніхто мені не відповів, то вини моєї у тому не було. Я аж ніяк не схожа на привида. У цьому місці ніхто не відповідав на вітання. Ні на «Доброго дня», ні на «Слава Ісусу Христу», хоча де б я не була, діти вітались першими, дорослі відповідали і були привітні зі мною. Найпривітнішою виявилась продавчиня в дунаївській крамниці. Вчителі дивились кудись крізь мене, а я пояснила, що пишу книжку про Галичину, приїхала зі Львова. Мовчання. Тоді я спитала, де можна знайти ксьондза, і мені вказали на старшого чоловіка-завуча. Той неохоче пояснив, і я пішла, розуміючи, що тут нічого не робиться без дозволу начальства. Мені було трохи смішно, бо у нас в селі кажуть, що коли ти з кимось вітаєшся поночі, а тобі не відповідають, значить, тобі стрівся мрець. Тільки зараз був білий день. Я вже писала, що брала собі за взірець подорожні нотатки Лоренса Стерна, то ця ситуація була якраз в дусі класика англійської літератури.

Плебанія була тим будинком, що я думала, з ознаками ремонту. Я навіть майстрів побачила неподалік. Але двері були замкнені. Навпроти фізрук на шкільному майданчику тренував величеньких підлітків, певно, випускників, але я вирішила пошукати місцеву знаменитість — Князя. Було дуже прикро, що я не застала священика, але хіба мені вперше…

Виявилося, що Князь мешкає в двоповерховому будинку для вчителів, довкола якого громадилися всілякі підсобні будівлі. Я спіймала жінку, що виходила з подвір’я з мотикою.

— А нащо він вам?

— Пишу статтю в газету і хочу подивитися музей.

Якісь два дядьки з ознаками сільських пияків підтвердили, що Олег вдома, жінка покликала його, і у вікно визирнув Князь, якого, певно, збудили. Він причепурився за мить і вийшов у білому спортивному костюмі. Був він приблизно мого віку і не виглядав на тихого сільського краєзнавця. Дуже високий і дебелий, я аж зіщулилася. Одне слово, князь. Дякувати Богу, він швидко все зрозумів і повів мене у кімнатину на першому поверсі зі столом посередині. Від побаченого я зразу сіла на лаву. На стелі була ілюмінація, а всі стіни обклеєні власноруч намальованими плакатами, якимись вирізками, портретами Ющенка, дивними афішами. Даремно, той блоґер не попередив мене, що це музей не Дунаєва, а самого Олега. Зрештою, якби я наважилась зробити музей власної персони, він, мабуть, би був схожий на оцей. То був світ однієї людини, яка перейшла свій Дунай. Олег був травмований в армії, батьки-вчителі померли, а йому дозволили мешкати тут і навіть зайняти підсобне приміщення без вікон під музей. І як я зрозуміла, його тут люблять, хоча й не розуміють.