Юрій Винничук - Цензор снів

Капрал втрачав терпець:

— Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.

— Е-е, як можна! — сказав поважно Кулюс. — То ж таки дама.

Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:

— Хвіст догори!

— Ви її знаєте? — запитав я в одновухого. — Чому її прозвали Курчалабою?

— А ви не бачили її рук? Худі, з довгими лазурями — чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!

Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.

— Нащо вам то? — спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. — Він зіпсований.

— То пам’ятка мого засраного дитинства, — сказав цілком поважно Кулюс. — Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.

— А-а, — хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.

— Прошу пана, — звернувся до нього Кулюс, — чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.

— Пізніше тобі все повернуть.

— Але ж він до того часу здохне.

— Хто?

— Хрущ.

— Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?

— Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.

Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.

— Коли мені сумно, — пояснив Кулюс, — я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще і дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.

— Тьху, — сказав капрал. — Забирай свого хруща.

Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:

— О, маєте! Червоний дутій.

Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:

— Навіть пристойно виглядає.

— Тим і брав, — сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.

— Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, — сказала пані.

— А нині ви його при собі не маєте? — запитав невинним голосом душій.

— Ні! — скрикнула пані істерично. — Не маю!

— Шкода, — зітхнув душій.

— У нього на совісті двадцять чотири жертви, — сказав капрал. — То вам не помпка від ровера.

— Перепрошую, двадцять три, — поправив душій. — І я не якась там помпка, а цілий ровер.

— Ну, нічо, нічо, — хитнув головою капрал, — тобі не довго вже лишилося. А це, — показав на мене, — особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, — і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.

— Не, — похитала головою жінка. — Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця — таке буває і не раз. Але щоб навпаки?

— Ну! — пожвавився капрал. — Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.

— І я вам скажу, — промовив пан з папіроскою, — що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?

— Де там. Пердолений фордансер, — скривився капрал. — А той, — тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, — закатрупив пана Мрожка.

— Не хотячи, — поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.

— Пана Мрожка! — промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. — Того, що сидів у нас за багатоженність?

— Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.

— Що ви кажете! — здивувався старший пан. — Ожив! Яка шкода.

— О, — втрутився Кулюс, — то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.

— Цить, — гримнув капрал. — А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.

— Е, тоті університети до добра не доведуть, — сказав старший пан.