Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

9.11.2011

Портрети Діани Арбус і ґлянцеві обкладинки гламурних журналів. Навіть оті рідкісні фото, які зображають людей неприкрашеними, не порівняти з її роботами. В літературі те саме: непристойно писати про злидні. Бідні остаточно стали «лихими бідними». Певна річ, є митці, які керуються не власним еґо, а співчуттям до цього занапащеного світу, але їх сприймають, наче якийсь атавізм. «В очікуванні варварів» та «Життя і час Михайла К.» Кутзее написані 20 років тому, якщо я не помиляюсь.

Можливо, нам слід зосередитися на очах, на погляді людини. І вчитися читати кожну душу.

На руїнах заводського складу старий бездомний чоловік. Уночі він гріється в цеху, де випарюють сіль способом, що не змінився з часів неоліту. Перед тим я бачила, як жінка котила візочок з гарненькою, але розумово відсталою дівчинкою. Вона говорила їй, а дитя белькотіло у відповідь. Коло замкнулося. Минуле без минулого. Майбутнє без майбутнього. Так виглядає повна самоізоляція людини у світі, де її не приймають.

10.11.2011

Що гірше — спекулятивне мислення чи відсутність самостійного мислення як такого? Риторичне запитання. Вже те, що його поставлено, викликає дуже неприємні відчуття, ніби тебе загнали в куток і поставили на коліна. У кожному разі, тебе не посадять за стіл трапезувати стравами постмодернізму. Вчора на зустрічі в мене вирвалось: «Постмодернізм забороняє…» Я мала на увазі, що постмодернізм забороняє писати про бідність, тобто порушувати ті питання, які насправді хвилюють людину-читача. У ширшому сенсі постмодернізм забороняє називати речі їхніми іменами. Якимось чином покійний Мераб Мамардашвілі знав, до чого воно йдеться, коли писав, що світ врятує Закон називання речей власними іменами. Тому й постмодерністи намагаються сперечатися з Кантом, абсолютно прозорим у всьому, що стосується незалежного мислення.

Доля правдивого інтелектуала — завжди виходити надвір посеред дискусії, або не брати в ній участі. Бажано, ніколи.

11.11.2011

Чи стануть люди кращими, якщо більше читатимуть, — звісно, ні. Усе залежить від того, що вони читатимуть, від їхнього особистого вибору. Книжки, на яких виростало моє покоління; «Степовий вовк», «Гра в бісер», «Сучасна латиноамериканська повість» з «Гонитвою» Кортасара, «Американська новела». Ще Кобо Абе і Курт Воннеґут. З українських — Леонід Кисельов, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук. Невеличка бібліотека, яку кожен доповнював на свій смак.

Уже так більше не буде. Замість фундаменту — пісок, який сповзає в порожнечу. Але ці книги все ще можна знайти біля пам’ятника Федорову, навпроти Порохової вежі. Старі пожовклі видання, які просяться до рук. Ноги самі ведуть туди, де на картонних коробках лежать книги, серед яких є ті, за які ми колись ладні були продати душу. Там можна зустріти Віктора Неборака, Василя Ґабора і Юрка Винничука та інших. В основному ми дивимось на двійників книжок, які у нас є вдома. Раніше я щочетверга ходила на роботу на Короленка й дорогою заходила до букіністів. Відчуття, що тобі треба порятувати якусь книжку, щоб вона не потрапила в пункт прийому макулатури, чи комусь зараз таке спаде на думку? Теперішні часи добрі тим, що не треба вдавати з себе культурну й освічену людину, якщо, звісно, цього не вимагає кар’єра. Будь профаном, будь хамом — але будь собою. Ні, ці часи недобрі. Це — лихі часи. І не можна читати будь-що. Не можна, щоб тебе примушували щось читати, і ставати таким, як усі. Чим більше нас закликають бути самими собою, тим більше ми стаємо такими, як усі.

12.11.2011

Сніг супроводжує мене ще з ранньої осені. У «Чарівній горі» Томаса Манна він падає і в травні, і в липні, коли йому заманеться. Там це нікого не дивує. Приречені на довгу передсмертну аґонію пацієнти санаторію слухають лекції, які мають компенсувати їм неможливість самим пізнавати світ. Утім, розум не допоможе їм залишити Чарівну гору, лише інстинкт. Про жоден здоровий глузд тут не йдеться. Його знищують перш за все, перетворюючи на щось смішне до абсурду.

Сніг, можливо, випаде ще сьогодні. Моя нова книга теж наповнена передчуттям снігу, який мав би привести за собою народження нового життя, але цього не трапиться. Метафори, як камені Стоунхенджа, оточили мене колом.

13.11.2011

Листи мої стали зовсім короткі, як ці передснігові дні. Часом згадую, що треба ж відписати, але щось тисне в голову і руки заклякають над клавіатурою. У селі на стриху коробка з листами, які мені писали в юності. Від деяких адресатів немає листів — я їх знищила. Ніяк не можу вирішити, коли їх спалити. Взимку — холодно, влітку — немає часу. Там же й мої старі рукописи, всі до одного. Більшість людей обходяться без архіву. Тут у мене немає горища, наді мною вісім поверхів інших життів.