Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Спочатку мене лякають огидні вительбушені білки, червоні й м’язисті, наче людські тіла без шкіри в підручнику міс Ларсен. Але голод притлумлює приступи нудоти. Незабаром рагу з білки вже цілком смакує.

Надворі, за хатиною — скромний городик, на якому навіть тепер, у середині квітня, своєї черги чекають невикопані коренеплоди — приморожена картопля і ямс, товстошкіра морква й ріпа. Містер Ґрот приводить мене туди, дає кирку й учить викопувати їх із землі, а тоді відмивати водою з помпи. Але земля ще не зовсім розмерзлася й овочі важко діставати. Ми удвох витрачаємо близько чотирьох годин на копання на холоді, видобуваючи ці жорсткі перестиглі овочі, посаджені минулого літа, аж доки не назбируємо криву й бридку купу. Діти то виходять, то заходять усередину, сідають і спостерігають за нами крізь кухонне вікно. Я дуже рада мати свої рукавички без пальців.

Містер Ґрот показує, як вирощує дикий рис у потічку й збирає зерно. Цей рис брунатний і пряний. Він планує посадити насіння наприкінці літа, щоб наступного року зібрати врожай. Це однорічні рослини, себто восени вони помирають. Зерно, що осипається восени, пускає коріння навесні під водою, а тоді над її поверхнею виростає пагін. Стебла схожі на високу траву, що колишеться серед хвиль.

Улітку, за його словами, він вирощує трави на клаптику землі за хатиною — м’яту, розмарин та чебрець — і сушить їх в’язочками у сараї. Навіть тепер на кухні стоїть горщичок з лавандою. В убогій кімнаті він має дивний вигляд, наче троянда посеред смітника.

Якогось шкільного дня наприкінці квітня міс Ларсен посилає мене на ґанок по дрова, а коли я повертаюсь, увесь клас на чолі з Люсі Ґрін підводиться і співає мені пісню «З іменинами».

Мені на очі навертаються сльози.

— Як ви дізналися?

— Дата була у твоїх документах. — Міс Ларсен усміхається, простягаючи мені кусень кексу з родзинками. — Це спекла жінка, в якої я наймаю кімнату.

Я дивлюся на неї, не впевнена, чи правильно зрозуміла.

— Для мене?

— Я якось згадала в розмові, що в нас нова учениця і що наближаються твої іменини. Вона любить пекти.

Кекс, щільний і вологий, на смак мов Ірландія. Один шматочок — і я повертаюся до бабусиного дому, стою перед її теплою пічкою.

— З дев’ятирічної стати десятирічною — це великий крок, — каже містер Пост. — Від однієї цифри до двох. Тепер на наступні дев’яносто років у тебе завжди буде двозначний вік.

Розгортаючи того вечора залишок кексу вдома у Ґротів, я розказую їм про святкування. Містер Ґрот пирхає.

— Що за дурня — відзначати день народження. Я навіть не знаю, коли народився, і не певний, що згадаю, коли народилися вони, — каже він, махаючи рукою в бік дітей. — А от кекс скуштуємо.

Уважно дивлячись у справу Моллі, соціальна працівниця Лорі всідається на стільці.

— Отож, ти станеш занадто доросла, щоб жити в названих батьків, через… погляньмо… тобі виповнилося сімнадцять у січні, значить, через дев’ять місяців. Ти думала про те, що робитимеш після цього?

Моллі знизує плечима.

— Ще ні.

Лорі шкрябає щось на аркуші в теці зі справою, яку тримає перед собою. Своїми блискучими очима-ґудзиками й довгим носом, якого пхає в її життя, для Моллі вона схожа на тхора.

Вони сидять за лабораторним столом у порожньому шкільному кабінеті хімії під час обідньої перерви, як і кожної другої середи.

— Маєш якісь проблеми з Тібодами?

Моллі хитає головою. Діна з нею майже не розмовляє, а Ралф досить приязний — усе як завжди.

Лорі торкається носа вказівним пальцем.

— Ти більше цього не носиш.

— Джек подумав, що воно може злякати стару пані.

Вона й справді витягла кільце з носа на прохання Джека, але, правду кажучи, їй не кортіло вставити його назад. Дещо в тому кільці їй подобається — скажімо, воно її вирізняє й виказує в ній бунтівницю. Багато сережок не мають такого панківського шарму; кожна розлучена жінка на острові, якій за сорок, має у вухах по півдесятка кілець. Але кульчик у носі вимагає копіткого догляду, туди будь-коли може потрапити інфекція, тож Моллі повинна бути обережна, коли умивається чи фарбується. Вона аж наче відчуває полегшення від того, що не має металу на обличчі.

Лорі пвільно гортає сторінки справи.

— Наразі ти записала двадцять вісім годин. Молодчина. Як тобі працюється?

— Непогано. Краще, ніж я очікувала.

— Що ти маєш на увазі?

Моллі сама здивувалася, коли відчула, що нетерпляче чекає часу своїх візитів. Дев’яносто один рік — це прожите довге життя, у цих коробках багато історії, й ніколи не знаєш, на що натрапиш. Наприклад, якогось дня вони розібрали коробку новорічних ялинкових прикрас з 1930-х, про які Вівіан забула. Картонні зірки, сніжинки, вкриті золотими й срібними блискітками, вишукані скляні кулі, червоні, зелені й золотаві. Вівіан розповідала їй, як прикрашала сімейний магазин на свята, вішаючи ці прикраси на справжню ялинку у вітрині.