Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Я питаю містера Ґрота, як вони мене знайшли. Він каже, що побачив оголошення в місті — роздають нічийних дітей. Вілма ніяк не вставала з ліжка, тож він не знав, чим іще можна зарадити.

Я почуваюся покинутою й забутою, зануреною в неприкаяність іще глибшу, ніж моя власна.

Містер Ґрот розповідає, що більше ніколи не працюватиме, якщо зможе обходитися без роботи. Він планує жити з землі. Він народився й виріс у лісах, він уміє жити тільки так. Він повідомляє, що збудував цю хатину своїми руками і його мета — самотужки задовольняти всі свої потреби. На задньому дворі він має стару козу, мула і з півдесятка курей; він може годувати сім’ю тим, що вполює і знайде в лісах та виростить зі жмені зерна, а також козячим молоком, яйцями, що їх несуть кури, а також може продавати продукти в місті, якщо виникне така потреба.

Містер Ґрот стрункий і підтягнений, бо щодня проходить пішки не один кілометр. Як індіанці, каже він. У нього є автівка, але вона заржавіла і зламана стоїть за хатиною. Він не має грошей на її ремонт, тож скрізь ходить на своїх двох або іноді їздить на старому мулі, який, за його словами, приблудився, втікши від візка з конячим кормом, що кілька місяців тому зламався й став на дорозі. У нього під нігтями бруд з оливи для змащування сокири, ґрунту, крові забитих тварин і хтозна чого ще, і все це в’їлося так глибоко, що не вимивається. Я весь час бачу його в тих самих штанах.

Містер Ґрот не вірить у те, що уряд має право наказувати йому, що робити. Правду кажучи, він взагалі не зважає на нього. Він ніколи не ходив до школи й не бачить у цьому сенсу. Але він віддасть мене вчитися — тільки заради того, щоб до нього не чіплялися інстанції.

У понеділок, через три дні після прибуття, містер Ґрот трусить моє плече в темряві, щоб я прокинулася й збиралася в школу. В кімнаті так холодно, що видно пару, яку я видихаю. Я вбираю одну зі своїх нових суконь, обидва светри, рукавички від Фенні, товсті панчохи, привезені з Нью-Йорка, й міцні чорні черевики.

Я біжу до помпи, набираю глек холодної води й приношу всередину нагріти на плиті. Наливши теплу воду в бляшану миску, я беру ганчірку й відмиваю обличчя, шию, нігті.

У кухні висить старе дзеркало, вкрите плямами іржі й чорними цятками, таке попсуте, що майже неможливо себе роздивитися. Я розділяю своє немите волосся на дві частини, розчісуючи його пальцями, а тоді туго їх заплітаю в коси, зав’язавши кінчики стрічками, які дала мені Фенні. А тоді уважно розглядаю своє відображення. Без ванни я така чиста, як це тільки можливо. Моє лице бліде й серйозне.

Я перекушую пудингом з дикого рису, звареним на козячому молоці, з кленовим сиропом, якого містер Ґрот назбирав напередодні. Відчуваючи таке велике полегшення через те, що піду з цієї темної смердючої халупи на цілий день, я кручу Гаролда, жартую з Джералдом- молодшим, ділюся своїм рисовим пудингом із Мейбел, яка тільки нещодавно почала дивитися мені в очі. Містер Ґрот малює мені карту ножем на землі — виходиш на дорогу, звертаєш ліворуч там, звідки приїхала, ідеш до перехрестя, переходиш міст і простуєш, доки дійдеш до ґрунтової дороги. Півгодини, туди-сюди.

Він не пропонує мені взяти з собою обід, а я його не прошу. Нишком кладу два яйця, які зварила напередодні, коли готувала вечерю, собі в кишеню пальта.

Я маю той аркуш паперу від містера Соренсона, на якому написано, що чоловік на ім’я містер Пост, який возить дітей до школи у своїй вантажівці, буде на розі о 8:30 і привезе мене назад о 4:30. Зараз 7:40, але я готова йти. Краще почекати, ніж ризикувати запізнитися.

Я виходжу на дорогу, поспіхом доходжу до моста, де на хвильку затримуюся, вглядаючись у віддзеркалення неба, що переливається в темній воді, у піняві білі гребінці біля каменів. Лід виблискує на замерзлих гілках, іній накрив суху траву сяйливими тенетами. Вічнозелені дерева припорошені легким сніжком, що випав минулої ночі, наче ліс новорічних ялинок. Уперше моє серце вражає краса цього краю.

Я чую вантажівку ще до того, як вона показується на очі. Проїхавши повз мене метрів двадцять, вона сповільнюється й зупиняється з гучним скреготом гальм, і мені доводиться до неї бігти. Круглолиций чоловік у шкіряному картузі виглядає до мене. «Залізай, люба. Часу мало».

Кузов вантажівки накритий тентом. Я залізаю вглиб, де для пасажирів прилаштовані дві пласкі дошки. У кутку лежить купа попон, і четверо дітей сидять, закутавшись, обгорнувши попонами плечі й ноги. Парусина, з якої зроблений тент, робить світло всередині кузова жовтуватим. Двоє дітей здаються приблизно одного зі мною віку. Коли вантажівка підстрибує на вибоїнах, я чіпляюся за дерев’яну лавку пальцями в рукавичках, щоб не злетіти на підлогу. Водій іще двічі зупиняється підібрати пасажирів. У кузові поміщається лише шестеро, тож вісьмом нам уже затісно сидіти, але ми гріємо одне одного своїм теплом. Усі мовчать. Коли вантажівка рухається, крізь проріхи між кузовом і тентом дме вітер.