Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Це той хлопчик, що надворі? — питає містер Соренсон.

— Він дивиться за малим? Я йому наказала.

— Вони обидва там, — повідомляє містер Соренсон, і хоч голос у нього й байдужий, я відчуваю, що він цього не схвалює.

Місіс Ґрот закусує губу. Вона й досі не сказала мені ані слова і майже не дивиться у мій бік.

— Я просто така втомлена, — каже вона, ні до кого не звертаючись.

— Я певний, що так воно і є, мем. — Ясно, що містерові Соренсону кортить чимшвидше звідси забратися. — Напевно, саме тому ви вирішили взяти до себе оцю дівчинку-сироту. Дороті. У її документах сказано, що вона має досвід догляду за дітьми. Отже, вона вам допомагатиме.

Жінка неуважно киває.

— Я маю спати тоді, коли вони сплять, — бурмоче вона. — Лише так я можу відпочити.

— Я певний, що так і є.

Місіс Ґрот затуляє лице обома руками. Потім заправляє сплутане волосся за вуха і киває на мене.

— Що, оце та дівчинка, так?

— Так, мем. Її звати Дороті. Вона житиме з вами, ви про неї дбатимете, а вона віддячуватиме своєю допомогою.

Вона дивиться мені в обличчя, але очі в неї байдужі.

— Скільки їй років?

— Дев’ять.

— Я маю досить дітей. Мені потрібен хтось, хто допомагатиме.

— Це частина домовленості, — каже містер Соренсон. — Ви будете годувати й одягати Дороті й стежитимете, щоб вона ходила до школи, а вона зароблятиме собі на життя виконанням дрібної хатньої роботи. — Він витягає окуляри й аркуш паперу з різних кишень, надягає окуляри й відхиляє голову назад, щоб прочитати написане. — Тут є школа за шість із гаком кілометрів звідси. Шкільний автомобіль зупиняється за півтора кілометра, біля дорожнього знака. — Він знімає окуляри. — Дороті обов’язково має відвідувати школу, місіс Ґрот. Ви погоджуєтеся на цю умову?

Вона складає на грудях руки, й на якусь мить мені здається, що вона відмовиться. Може, врешті мені й не доведеться тут залишатися!

Вхідні двері зі скрипом розчиняються. Ми обертаємося й бачимо високого худого темноволосого чоловіка, вбраного в картату сорочку й брудні широкі штани на лямках.

— Ця дівчинка ходитиме до школи, хоче вона того чи ні, — каже він. — Я за цим простежу.

Містер Соренсон ступає вперед і простягає руку.

— Ви, напевно, Джералд Ґрот. Я — Честер Соренсон. А це — Дороті.

— Радий знайомству. — Містер Ґрот потискає йому руку, киває в мій бік. — Вона нам підходить.

— Отже, домовилися, — відповідає містер Соренсон з явним полегшенням. — Залишилося це оформити.

Треба підписати документи, але небагато. Через лише кілька хвилин містер Соренсон витягає мою валізу із вантажівки і їде геть. Я дивлюся йому вслід крізь тріснуту шибку, що виходить надвір, доки в мене на руках хникає мала Нетті.

— Де я спатиму? — питаю я містера Ґрота, коли опускається темрява.

Він дивиться на мене, руки в боки, наче не замислювався над цим. Махає рукою в бік коридору.

— Отам спальня, — каже він. — Якщо не хочеш спати з іншими, лягай отут на дивані. Ми не любимо формальностей. Я й сам на ньому, буває, дрімаю.

У спальні три старі матраци без простирадл лежать на підлозі, під тканиною видно пружини. Упоперек них лежать Мейбел, Джералд-молодший і Гаролд, висмикуючи одне в одного драну вовняну ковдру й три старі клаптикові покривала. Мені не хочеться там спати, але це краще, ніж ділити диван з містером Ґротом. Посеред ночі та чи та дитина опиняється в мене на руці чи притулюється до моєї спини. У них різкий кислий запах, як у диких тварин.

У цьому домі живе відчай. Місіс Ґрот не хоче мати всіх цих дітей, і ні вона, ні її чоловік по-справжньому про них не дбають. Вона увесь час спить, а діти то встають, то йдуть до неї спати.

У тій кімнаті вікно закрите брунатним папером, тож там темно, як у ямі. Діти туляться до неї, шукаючи тепла. Іноді вона дозволяє їм залізти, іноді виганяє геть. Коли їм не знаходиться місця, їхній лемент коле мені шкіру, мов голки.

Немає ні водопроводу, ні електрики, ні каналізації. Ґроти користуються газовими лампами й свічками, а надворі є помпа, на ґанку складені дрова. Від вологих дров у печі мало тепла й повна хата диму.

Місіс Ґрот майже на дивиться на мене. Вона відсилає дітей поїсти чи гукає, щоб я запарила їй кави. У її присутності я стаю боязкою. Я роблю, що кажуть, і стараюся її уникати. Діти крутяться біля мене, намагаючись до мене звикнути, всі, крім дворічного Джералда-молодшого, що приймає мене відразу й ходить слідком, мов те цуценя.