Крістіна Клайн - Сирітський потяг

У Кінварі, хай як бідно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймні мали родину поблизу, людей, які нас знали. Ми поділяли традиції й погляди на світ. Лише коли поїхали, ми усвідомили, що не цінували цього.

Доки минали години, я звикла до руху потяга, стукоту важких коліс на стиках рейок, машинного гудіння під сидінням. Присмерк розмиває гострі верхівки дерев за моїм вікном; небо повільно темнішає, а тоді зовсім чорніє навколо місячної кулі. Через кілька годин слабкий блакитний відтінок поступається м’яким кольорам світанку, й незабаром уже ллється сонячне світло, уривчастий рух потягає створює враження фотографії, коли тисячі знімків, зроблених послідовно, дають зображення в русі.

Ми перебуваємо час, споглядаючи краєвиди, що видніються за вікном, розмовляючи, граючи в ігри. У місіс Скетчерд є набір шашок і Біблія, і я гортаю її, шукаючи Псалом 120/121, мамин улюблений: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога, мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю!..» [6] Переклад І. Огієнка.

Я одна з небагатьох дітей у потязі, що вміють читати. Мама навчила мене абетки кілька років тому, ще в Ірландії, а потім і читати по складах. Коли ми приїхали в Нью-Йорк, вона просила мене читати їй вголос, будь-що, де були слова — написи на ящиках і пляшках, які я знаходила на вулиці.

— Напій газо… газо…

— Газований.

— Газований. З лимонним смаком. Штуц…

— Штучний. Цю літеру читають як «ч».

— Штучний барвник. Додано лимонну кислоту.

— Молодчина.

Коли мені почало вдаватися ліпше, мама відчинила пошарпану валізу, що стояла біля її ліжка, й дістала збірку віршів у твердій обкладинці, синій із золотистою облямівкою. Френсіс Фаї був поетом із Кінвари, що народився в родині з сімнадцятьма дітьми. У віці п’ятнадцяти років він став замісним учителем у місцевій школі для хлопчиків, перш ніж поїхав до Англії (як усі ірландські поети, зазначила мама), де він крутився в колі Єйтса й Шоу. Вона обережно гортала сторінки, проводячи пальцем по чорних рядках на тонкому папері, читаючи про себе, доки не знаходила те, що хотіла.

— «Бухта Голуей», — казала вона. — Мій улюблений. Почитай мені вголос.

І я читала.

Одного разу я підвела очі після свого невмілого декламування й побачила дві доріжки сліз, що текли по маминих щоках. «Святий Боже, — мовила вона. — Не варто було нам звідти їхати».

Іноді ми співали в потягу. Містер Курран навчив нас однієї пісні (про дітей, що їдуть із міста в село, «де віють запашні вітри»), перш ніж ми відбули, і спонукав нас її співати принаймні раз на день.

Ми зупинилися на якійсь станції купити харчів на бутерброди, свіжих фруктів і молока, але вийшов тільки містер Курран. Я бачила його за своїм вікном, взутого в білі черевики, як він розмовляв із фермерами на платформі. Один тримає кошик яблук, інший — повну торбу хліба. Чоловік у чорному фартусі простягає руку в коробку й розгортає брунатний папір, з якого показується жовтий кусень сиру, й у мене бурчить у животі. За останню добу нас мало годували: трохи хліба, молока й по яблуку кожному, і я не знаю, чи вони бояться вигрошитися, чи думають, що це укріплює нашу мораль.

Місіс Скетчерд ходить туди-сюди проходом, дозволяючи двом групам дітей за раз підвестися й потягнутися, доки потяг стоїть. «Потрусіть ногами, — наставляє вона. — Це добре для кровообігу». Наймолодші діти метушаться, а старші хлопці влаштовують колотнечу за найменшої нагоди. Я й знати не хочу цих хлопців, що здаються так само дикими, як і зграя собак. Власник нашої квартири, містер Камінські, називав таких хлопців, свавільних волоцюг, що мандрували бандами, залазячи в кишені, а то й гірше, дітьми вулиці.

Коли потяг рушає зі станції, один із таких хлопців запалює сірника, викликаючи гнів містера Куррана, який б’є його по голові й кричить, щоб чув увесь вагон, називаючи його нікчемним, непутящим шматком бруду на благословенній Господній землі, з якого нічого доброго не вийде. Цей сплеск люті тільки підвищує статус хлопця серед його товаришів, які починають вигадувати хитрі способи подратувати містера Куррана, не виказуючи себе. Паперові літаки, гучне мекання, стогони, що імітують привидів, після яких чути здавлений смішок, — це розлючує містера Куррана, бо ж він не може спіймати когось одного й покарати за все це. Та що він може вдіяти, крім як вигнати їх геть на наступній зупинці? Чим він нарешті й погрожує, нависаючи над сидіннями двох особливо докучливих хлопців, на що старший із них відповідає, що радо житиме сам, як робив уже не один рік, і нічого йому не зробилося, в Америці в будь-якому місті можна чистити черевики, і що він готовий закластися — це, напевно, куди краще, ніж жити в хліві з худобою і харчуватися лише свинячими помиями або опинитися серед індіанців.