Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Діти на своїх сидіннях перемовляються. Що він сказав?

Містер Курран збентежено оглядається навкруги.

— Ти налякав цілий вагон дітей. Задоволений?

— Це правда, хіба ні?

— Звісно ні, це неправда. Діти, заспокойтеся.

— Я чув, що нас продадуть на аукціоні тому, хто найбільше заплатить, — каже інший хлопець гучним шепотом.

У вагоні стає тихо. Місіс Скетчерд підводиться, як завжди, сердито дивлячись з-під чепчика з широкими крисами. Вона куди грізніша, у своєму товстому чорному плащі та блискучих окулярах із металевою облямівкою, ніж містер Курран навіть у мить найбільшого гніву.

— Я досить наслухалася, — повідомляє вона пронизливим голосом. — Мені кортить вигнати всю вашу зграю геть із цього потяга. Але це було б… — вона повільно озирається навкруги, зупиняючи погляд на кожному стривоженому личку, — не по-християнськи. Хіба ні? Наше з містером Курраном завдання — супроводити вас у краще життя. Будь-які натяки на протилежне — грубі й обурливі. Ми від щирого серця сподіваємося, що ви знайдете вихід зі свого порочного минулого і під впливом суворого наставництва та тяжкої праці перетворитеся на гідних поваги громадян, здатних трудитися на благо суспільства. Послухайте. Я не така наївна, аби думати, що це вдасться всім. — Вона нищівно зиркає на біловолосого хлопця, одного з баламутів. — Але надіюся, що більшість із вас вважатимуть це можливістю. Напевно, єдиним шансом стати порядною людиною. — Вона поправляє плащ на плечах. — Містере Курран, може, тому юнакові, який говорив до вас так безпардонно, варто пересісти туди, де його сумнівні чари не будуть оцінені з таким ентузіазмом. — Вона задирає підборіддя, виглядаючи з чепчика, наче черепаха з панцира. — Ага, ось є місце поруч із Ніїв, — каже вона, вказуючи в моєму напрямку кривим пальцем. — З додатковим бонусом у вигляді метушливого малюка.

Мене обсипає морозом. О ні. Але я розумію, що місіс Скетчерд не в тому настрої, аби передумати. Отож я підсовуюся якомога ближче до вікна й опускаю Карміна і його ковдру на сидіння поруч себе, посередині ряду.

За кілька рядів попереду, з іншого боку вагона, хлопець підводиться, гучно зітхає, натягає на потилицю яскраво-синю фланелеву кепку. Він театрально виходить у прохід, а тоді йде, волочачи ноги, наче засуджений до страти. Підійшовши до мого ряду, він зиркає на мене, потім на Карміна, а тоді кривиться в бік своїх товаришів.

— Напевно, буде весело, — голосно каже він.

— Помовчіть, шановний, — наказує місіс Скетчерд. — Сідайте й поводьтеся, як джентльмен.

Він падає на сидіння, витягає ноги в прохід, знімає свою кепку й ляпає нею по сидінню навпроти нас, піднімаючи невеличку хмарку пилу. Діти довкола нас обертаються й дивляться.

— Трясця її матері, — бурмоче він під ніс, — що за стара коза.

Він простягає Кармінові пальця, той розглядає його й зазирає хлопцеві в обличчя. Хлопець крутить пальцем, і Кармін ховає голову в мене на колінах.

— Сором’язливість нічого хорошого не дасть, — говорить хлопець. Він дивиться на мене, його погляд затримується на моєму обличчі та тілі так, що я паленію. В нього пряме світле волосся й блакитні очі. На мою думку, йому десь дванадцять чи тринадцять, хоча поводиться він, як старший. — Руденька. Це гірше, ніж бути чистильником взуття. І хто тебе візьме?

Я знаю, що в його словах є зерно правди, але підіймаю підборіддя.

— Принаймні я не злочинниця.

Він сміється.

— Це так ти про мене думаєш?

— У тебе треба спитати.

— А ти мені повіриш?

— Напевно, ні.

— Значиться, немає сенсу.

Я не відповідаю, й ми втрьох сидимо мовчки. Присутність хлопця зробила Карміна непорушним. Я дивлюся на суворі й безлюдні краєвиди, що миготять за вікном. Увесь день дощ то лив, то припинявся. Сірі хмари низько висять на безбарвному небі.

— У мене забрали мій набір, — продовжує хлопець за якийсь час.

Я обертаюся й дивлюся на нього.

— Що?

— Забрали мій набір для чищення взуття. Усі мої пасти й щітки. Як, на їхню думку, я тепер маю заробляти на життя?

— Ніяк. Тобі знайдуть сім’ю.

— Ага, звісно, — пирхає він. — Маму, що вкриватиме мене вночі, й татка, який навчить мене ремесла. Не вірю я в усе це. А ти?

— Не знаю. Я про це не думала, — кажу я, хоча це, звісно, не так. Я збирала інформацію по дрібочках: малих дітей забирають найпершими, далі — старших хлопців, яких беруть до себе фермери за їхні сильні м’язи. Останніми залишаються такі дівчата, як я, надто дорослі, щоб стати леді, надто юні, щоб надавати вагому допомогу по господарству, не надто помічні в полі. Тих, кого не забирають, відправляють назад у сиротинець. — Хай там як, що ми можемо вдіяти?