Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Я намагаюся забути жах того, що сталося. Хоча, певно, забути — неправильне слово. Як я можу забути? Але як мені йти далі хоч на крок, не гамуючи відчаю, що переповнює мене? Заплющивши очі, я чую плач Мейсі й мамині крики, відчуваю їдкий запах, жар вогню на шкірі й різко сідаю на свою убогу постіль у сінях у Шацманів, обливаючись холодним потом.

Мамині батьки померли, брати — в Європі, один за одним пішли служити в армію, і я не маю жодного уявлення, як їх знайти. Але мені здається, і я кажу про це місіс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матір’ю та сестрою, що залишилися в Ірландії, хоча ми не спілкувалися з ними, відколи прибули до цієї країни. Я ніколи не бачила листів від бабусі й ніколи не бачила, аби батько що-небудь їй писав. Наше життя в Нью-Йорку було таке гнітюче, й ми за нього трималися так непевно, що навряд чи батькові багато про що хотілося розповідати. Я знала лише назву села й прізвище батькової родини, однак, можливо, цього виявиться досить.

Але місіс Шацман супиться й хитає головою, і тоді я усвідомлюю, яка я самотня. З цього боку Атлантики немає жодного дорослого, який би мною цікавився, який би привів мене до корабля й заплатив за мій квиток. Я — тягар для громади, ніхто за мене не відповідає.

— Ти, дівчинка-ірландка. Підійди. — Худа, насуплена наглядачка в білому чепчику робить знак кістлявим пальцем. Напевно, вона дізналася, що я ірландка, з документів, які заповнив містер Шацман, коли привів мене до Товариства допомоги дітям кілька тижнів тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досі дуже відчутного. — Гм! — мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. — Рудоволоса.

— Як шкода, — відказує пухкенька жінка поряд з нею, а тоді зітхає. — І ці веснянки. У її віці й так важко дістати місце.

Худорлява облизує свого великого пальця і відкидає волосся з мого обличчя.

— Ти ж не хочеш відстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновків.

Вона защіпає ґудзики на моїх рукавах, а коли нахиляється, щоб перев’язати шнурівки на моїх чорних туфлях, з її чепчика піднімається запах плісняви.

— Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дівчинку, яку жінка хотіла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… — Вона зиркає на іншу пані.

— Не надто що?.. — питаю я.

— Деякі жінки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дівчат, які сплять із ними під одним дахом, — відповідає вона. — Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. — Вона вказує на мій ланцюжок. — Що це таке?

Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.

— Ірландський хрестик.

— У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.

Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.

— Він належав моїй бабуні.

Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.

— Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.

Це правда, але правда також і те, що я це сказала, аби їх переконати. І це подіяло.

Ми чуємо потяг, перш ніж він показується нам на очі. Низьке гудіння, дрижання під ногами, глибокий свисток, спочатку тихий, а тоді дедалі гучніший, коли потяг наближається. Ми витягуємо шиї, вглядаючись у колії вдалині (навіть коли одна з наших покровительок, місіс Скетчерд, кричить своїм пронизливим голосом: «Ді-і-іти! На місця, ді-і-іти!»), й ось раптом він з’являється: на нас суне чорний паровик, кидаючи тінь на платформу, випускаючи струмінь пари, як величезна задихана тварина.

Я серед двадцяти інших дітей різного віку. Нас відмили й вбрали в пожертвуваний кимось одяг: дівчатка в сукенках з білими фартушками й у грубих панчохах, хлопчики — у бриджах, які защипуються на ґудзики під коліном, білих сорочках, краватках, товстих вовняних піджаках. Стоїть незвично теплий жовтневий день, бабине літо, як його називає місіс Скетчерд, і ми чекаємо на платформі, знемагаючи від спеки. Моє волосся прилипло до шиї, сукня тісна й незручна. В одній руці я стискаю маленьку брунатну валізку, яка містить усе майно, крім хрестика, що належить мені в цьому світі, усе новонадбане: Біблію, два комплекти одягу, капелюх, чорне пальто, на кілька розмірів замале, пару черевиків. На підкладці пальта — моє ім’я, вишите волонтеркою з Товариства допомоги дітям: Ніїв Пауер.