Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».

Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.

Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.

Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…

Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.

Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.

Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.

Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.

Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..

Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:

— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!

Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…

Скільки так тривало, не пам’ятає.

Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…

Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!

Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…

— Вам погано?

Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.

Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.

Посміхнулась у відповідь:

— Дякую, отче. Все в порядку…

І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.

…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…

Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?

Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?

Але ж — вони були!

І їх було багато.

І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.

Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.

Хто згадає їх?

…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.

…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.

…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.

…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.

…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.

…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…

…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.

…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».

…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».