Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.

Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…

— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…

— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…

— …нічо, Росія поможе!

— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…

— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…

— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…

— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!

— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!

— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…

— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!

— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!

— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!

— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…

— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..

— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?

— У мене інтернет є.

— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!

— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…

— … нас ще ніхто на коліна не ставив!

— Не дамося!

— Гівно будемо їсти — а не дамося!

— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!

— …давай, давай, базікай…

…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.

Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.

Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.

Сірі будинки — «хрущовки», довга запилюжена вулиця — Абрикосова…

Абрикосовий аромат — наркотичний запах дитинства — заповз у ніздрі, дістався самого мозку, запік в очах.

Не зважаючи на осінь, він ще не вивітрився і не змився дощами.

А, можливо, він їй просто наснився.

Він, цей аромат, завжди рятував її, ніби натякаючи на те, що життя може бути прекрасним, справжнім, як цей аромат, якого не відняти у дерева. Навіть старого…

Ноги вивели її на Абрикосову, 10…

Ось кого вона не відвідала, поглинута своїми проблемами — Антоніну Петрівну, колишню вчительку. Її звільнили з роботи якраз тоді, коли Марина закінчувала школу.

Звільнили зі скандалом, без права обіймати будь-яку педагогічну посаду. За що, Марина не знала. Тоді її це не цікавило, хоча пам’ятала, що вчителька завжди розповідала багато нового і не була схожа на жодного із шкільних викладачів.

Пізніше, вже перед своєю втечею до столиці, заходила до неї отримати «благословення» і почула: «Біжи звідси, дитино! Біжи далеко, як тільки можеш!».

Піднялась на третій поверх, подзвонила в розхитані двері.

І за мить вже сиділа на кухні…

— Ну, що ти хотіла, дівчинко? Люди безграмотні. Але вони не злі — прості, — казала Антоніна Петрівна, наливаючи чай. — Що вони бачили? Що знають? Робота — телек — робота. Роботи немає — пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна — біда. Газет немає, по телебаченню — серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється — затопить усе… Їм важливий спокій — прогнилий, рабський, але — щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш, що я думаю: це ми винні! Ми, вчителі! Адже не таблиці множення треба вчити в першу чергу. Гроші рахувати всі зрештою навчаться. А чи є такий предмет, котрий вчить віри, любові, людяності, зрештою — патріотизму, правді? Або хоча б того, що не можна бити лежачого, жінку, дитину, не можна красти, брехати, вбивати… Я спробувала — не вийшло. А скільки брехні було! Скільки брехні… Звідси і безграмотність, небажання самим розібратися, а не брати на віру все, що тобі підсовують. Але тут так не звикли. А вчитися — «робітнича гордість» не дозволяє. Але знаєш, тут не всі такі. Приходять до мене… хлопці. Говоримо… Боюся за них: збираються до Києва.