Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Кадри замерехтіли.

Шарпання, чиїсь ноги, обличчя лежачого чоловіка…

— Тут мене саданули, — прокоментував Вадим. — Я відповз. Далі — валявся. Скільки не пам’ятаю. Потім — ось це! — знімав телеоб’єктивом…

… На подвір’ї Адміністрації сиділи й лежали люди.

Спецпризначенці лупасили їх по головах кийками і просто — носаками чобіт. Били на смерть. Матюкалися, ставили на коліна, змушували викрикувати гасла, котрі лунали на Майдані…

Це все відбувалося в тиші…

У похмурій ранковій тиші…

Ми мовчали.

— Що скажеш, шефе? — нарешті видихнув Вадим.

— Працюємо, — сказав я.

— Дякую — нам підпалили двері! — кричала в слухавку мати. — Все через тебе!! Сусіди, чорти б їх забрали! — повідомили, кому треба, що ти до Києва подалася! Ми завтра збираємося від заводу на мітинг, май на увазі!

— Який мітинг?

— За владу стояти! Проти заколотників!

— За яку владу, ма? Ту, що з вас останню шкуру дерла? Не смій ходити!

Слухавку схопив батько:

— А сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…

Було чутно, як вони завозилися, відбираючи одне в одного слухавку, як мати сказала: «Ти шо таке на свою дитину кажеш? Йди-но проспись, алкашня чортова!» — і знову закричала в слухавку:

— Повертайся негайно! Там у вас, показують по телеку, вся їжа отруєна! Наркоманів повно! Американці з дітей гени вилучають! А що за гадість ви зробили з йолкою?!

В слухавці залунали схлипування.

— Як Даник? — тихо запитала Марина аби перевести розмову в інше русло.

— Вдома сидить. Я його тепер нікуди не пускаю через тебе! Повертайся, доню…

— Пробач, — сказала Марина. — Пробач…

І поклала слухавку.

Згадка про сина пронизала з голови до ніг вогненним мечем, розрубала навпіл.

Відтепер вона, Марина, мусить ходити з цим невидимим шрамом: розрубана на два непримиренних шматки: рідні люди і рідна країна.

І намагатися не збожеволіти.

…Вона пробула в своєму місті два з половиною місяці, тяжко вирішуючи, що робити далі.

На роботі взяла безстрокову відпустку за свій рахунок. І була впевнена, що ближчим часом не повернеться. Сподівалася побачити хоч якісь зміни в «гумовому» містечку, знайти роботу і забути.

Все забути.

Але змін не побачила.

Змінилися хіба що вивіски на кав’ярнях та магазинах. Гастроном «Звєзда» перетворився на «Дипломат», кнайпа «Пінгвін» на клуб «Вегас». У сквері вирубали старі дуби, облаштувавши на звільненому місці стоянки та майданчики з пивними ятками.

Дивувалася: те яскраве віяло, котре запалахкотіло колись перед нею різнобарвними візерунками і покликало в дорогу — так і лишилося для її колишніх знайомих та однокласників двома щільно припасованими одне до одного стулками.

Тільки тепер ці стулки потьмяніли і злиплися — від горілки і дешевої закусі.

Не розліпити!

Однокласниці — ще молоді жінки — роздулися, немов прострочені консервні бляшанки, перетворилися на опасистих матрон. Але, як і раніше, одягалися в лосини зі стразами і довгі футболки з китайськими і турецькими візерунками. Носили глибокі декольте і власноруч вирощені довгущі нігті, підстрижені квадратом…

Переповідали серіали…

Скаржилися (з уживанням триповерхових конструкцій) на чоловіків і дітей.

І шалено прагнули чогось такого, чому не знали назви — просто «чогось такого…».

Заздрили «столичній»…

Цю заздрість Марина гасила (змушена була гасити, адже заздрість була головним рушієм тутешнього прогресу) відповідним скарженням на невдале особисте життя: мовляв, мати-одиначка, в столиці не прижилася.

Їй співчували і вже не так озлоблено оглядали тонкий стан і елегантний одяг.

Походивши містечком у пошуках роботи та так і не наважившись зайти хоча б до місцевої поліклініки — такої ж облупленої, як лак на нігтях колишніх подруг, Марина з жахом подумала: що вона тут робить і навіщо? Вона відвикла жити з батьками. Точніше — з батьком, котрий таки стребував свій, колись поцуплений нею, «стольник» — тільки в «зеленому» еквіваленті. Проте, вона бачила, як зраділа мати, як обціловувала онука, як пестила його, ніби кожен день з ним — був останнім.

Зрештою, Марина вирішила: назад дороги немає.

Як з Місяця, на який її відправили з квитком в один бік.

Вона — лузер, вона — програла…

У перші дні перебування «на Місяці» приймала дзвінки від Ліни.