Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

І це «далі» — не на перспективу (адже перспектива, як на мене, була одна і досить оптимістична: шляху назад не буде!), а «далі» — на найближчі години.

Сьогодні, після розправи над студентами, ми всі прокинулися в іншій країні. Це було очевидним. Але…

Але ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово.

Хоча саме зараз так яскраво і так чітко було видно «всю картину в цілому»: те, як шалено, непримиренно, жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно.

До речі, інтереси, майно, але — не честь!

Честь втратили і військові керівники різних рангів.

Навіть не так! Честь втратили мужики. Просто подарували владі те, що споконвіку серед військових називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок…

Честь втратили і «кишенькові прокурори». І «пересічні громадяни», що зробили свій вибір на користь шматка дешевої ковбаси.

Але вони програють!

— Що? — відгукнулася до мене мати.

— А що? — не зрозумів я, хоча помітив, що моя рука стиснута в кулак.

— Ти щось сказав?

— Я? Ні…

…Рано чи пізно вони програють і, на жаль, змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або — просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.

А от що далі — для інших?

Для Ліни? Миколи? Для мене?

Невже ми будемо знову мерзнути на Майдані — і нічого не «вимерзнемо» крім того-таки шматка ковбаси у вигляді кинутого нам папірця з підписом, через який все закрутилося?!

Але тепер він, той підпис, буде зроблений кров’ю.

Тією, що текла з-під капелюшка «Віслючка»…

— Ти куди? — почув у передпокої голос матері.

Виявляється, я вже стояв одягнутий на порозі. Тобто все, що робив — робив механічно.

А в голові, немов у Гамлета, крутилася одна думка — «Бути чи не бути?».

Побачимо?

У телевізорі?!

На екрані компа?!!

— У мене справи, ма, — сказав я.

Пробіг, взутий до кімнати, увімкнув їй «Діамантову руку», поцілував в чоло:

— Відпочивай. Продукти я куплю.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Щось сталося?

— Нічого, ма…

Я вискочив і зачинив двері.

Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.

Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…

Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.

Не гаючи часу, пішов туди ж.

Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.

Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.

Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.

На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.

Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.

Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.

Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.

Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.

— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…

Я кивнув.

Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.

Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!

— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.

— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…

Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.

Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.

Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.