— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.
Добре, що вона сказала саме це.
Не про смерть.
Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.
Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.
На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.
Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.
І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…
— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.
— Ліка.
— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.
— Ні, просто — Ліка…
— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.
Посміхнулась.
Підвелася.
Побігла вгору.
Туди, звідки цілили снайпери…
Лютий, 2014
— Не кажіть їм код!!!
Крик пролунав в нікуди.
Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…
Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.
Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.
Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.
— Нагору!
Десятеро хлопців помчали вгору.
Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».
Зрозуміла — не впустять…
Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.
Все було, як в кіно.
А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?
Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.
Але вийти — не вдасться.
Тупіт чобіт наближався.
Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.
І — що?..
Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.
Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.
— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…
І прошепотіла чоловікові:
— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?
— Ігор, — відповів той.
Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.
Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…
Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:
— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…
Тупіт наближався.
Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.
Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…
На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.
«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.
Зустрілися поглядами.
І раптом вона побачила в його очах… радість.
Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».
Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…
Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.
Аби він був відчиненим.
Аби він був…
…Люк було замкнено!
Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.
Сонце світило неймовірно.
В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…
Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.
Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.
Довкола ходили військові.
Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.
І обпікся поглядом.
В ньому не було ані ненависті, ані страху.
Навпаки: обпікся… співчуттям.
Вона йому — СПІВЧУВАЛА!
Співчувала ТАКІЙ роботі…
Хотілося звільнитися від цього погляду.
— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.
Читать дальше