Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.

Добре, що вона сказала саме це.

Не про смерть.

Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.

Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.

На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.

Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.

І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…

— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.

— Ліка.

— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.

— Ні, просто — Ліка…

— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.

Посміхнулась.

Підвелася.

Побігла вгору.

Туди, звідки цілили снайпери…

— Не кажіть їм код!!!

Крик пролунав в нікуди.

Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…

Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.

Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.

Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.

— Нагору!

Десятеро хлопців помчали вгору.

Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».

Зрозуміла — не впустять…

Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.

Все було, як в кіно.

А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?

Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.

Але вийти — не вдасться.

Тупіт чобіт наближався.

Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.

І — що?..

Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.

Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.

— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…

І прошепотіла чоловікові:

— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?

— Ігор, — відповів той.

Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.

Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…

Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:

— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…

Тупіт наближався.

Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.

Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…

На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.

«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.

Зустрілися поглядами.

І раптом вона побачила в його очах… радість.

Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».

Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…

Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.

Аби він був відчиненим.

Аби він був…

…Люк було замкнено!

Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.

Сонце світило неймовірно.

В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…

Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.

Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.

Довкола ходили військові.

Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.

І обпікся поглядом.

В ньому не було ані ненависті, ані страху.

Навпаки: обпікся… співчуттям.

Вона йому — СПІВЧУВАЛА!

Співчувала ТАКІЙ роботі…

Хотілося звільнитися від цього погляду.

— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.