Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

І твоє загартоване серце тане, і в носі — лоскотно…

Але й без усього цього у мене залоскотало під шкірою.

І від того, що все, про що несподівано помислив — просто нереально, і від того, що, принаймні, дві жінки на мене точно чекають.

Одна з них — мати, друга… З другою щось треба вирішувати. І негайно. Щоби не виглядати в її очах останнім покидьком!

…У ліфті на стіні був той самий напис, випалений сірником — непристойний, але такий знайомий.

Подзвонив у двері.

Назустріч вийшла сусідка Марія Василівна.

Зойкнула, обняла.

— Я кожного ранку заходжу, — сказала, вказуючи очима вглиб квартири. — Вона поки розходиться, то треба допомогти. Ну, не буду заважати. Тепер удвох впораєтесь.

Вона поклала на тумбочку ключі, з цікавістю огледіла мою валізу і пішла, тихо причинивши двері.

Я лишився сам в довгому коридорі.

І мені стало незатишно. Незатишно і страшно.

Перші слова, перші розпити, перше привітання — не люблю цього всього, не знаю, що і як говорити.

Сентиментів не люблю. Звісно, і докорів за те, що затримався надовше, ніж збирався.

Тихо зазирнув у спальню. Боявся побачити якусь сумну картину, котру завжди малює в уяві немічність близьких.

Але нічого надто трагічного не побачив.

Мати в квітчастому халаті сиділа на краю застеленого ліжка, причесана, навіть губи підфарбовані! Не зойкнула, як сусідка, не заридала, як у кіно в сцені «зустріч з сином».

Вдячність і любов заворушились в серці.

— Дивись, що вмію! — були її перші слова.

Вона знала, чим залагодити миті неіяковості, котрі я завжди відчував, коли ми довго не бачились. Підвелася з ліжка, мов новонароджене оленя.

Звісно, далі вже все пішло за сценарієм «Зустріч із сином»: я підійшов, обійняв її, відчуваючи, яка вона стала легенька, майже невагома.

— Скоро танцюватиму! — сказала, розціловуючи мене в обидві шоки. — А ти засмаг. І худий який…

— Разом станцюємо, — радіючи, кивнув я.

— Якби не Марина — досі лежала б колодою, — сказала мати.

— Вона прийде? — запитав я байдужим тоном.

— Не прийде. Поїхала вона.

Мати стиснула вуста, підняла брови — міміка, що в її виконанні символізувала образу і нерозуміння.

— Я умовляла не робити дурниць, але вона і слухати не схотіла!

— Куди поїхала? Надовго?

— Сказала: до батьків. Це ж треба! Тут у неї було все: посада, пацієнти, зарплатня добра. Всі були в шоці. Народ до столиці рветься хоч на будь-яку роботу, а тут… — вона навіть трохи схлипнула. — Я нічого не могла зробити! Просила аби тебе дочекалася. А вона, як дізналася, що ти повертаєшся, вперлася: до батьків — і крапка. Лист тобі лишила…

Мати полізла під подушку.

Дістала заклеєний конверт.

— Я не читала!

Я кивнув і сховав конверт до кишені.

— Ну, будемо снідати, — сказала мати. — Марія Василівна мені щоранку щось приносить, хоч я і не прошу. А до кухні я сама добираюсь! Іди, помийся з дороги, переодягнись. Ти ж, сподіваюсь, лишишся у мене? Не поїдеш на свою хату? Чи може…

Вона з деяким острахом поглянула на мене:

— Може, ти не сам? Марина казала, що ти повернешся не сам…

Я посміхнувся.

— Я сам, мамо. Що ви тут собі понавигадували!

— Ну, що ж… — зітхнула. — Може, все — на краще.

Вона взяла ціпок, якого я одразу не помітив біля ліжка. Підвелася, пішла в бік кухні.

Бачив, як вона намагається «тримати спину» і йти прямо.

Вона дійсно йшла майже прямо. Це потішило і розчулило мене.

Я опустився на ліжко, дістав з кишені конверт, відкрив, надірвавши і краєчок аркуша, що був всередині.

Розгорнув.

У ньому виявилася складена вдвоє стодоларова купюра…

«Денисе, дорогий. З мамою все в порядку, наскільки це можливо в її віці і стані. Вона ходить (щоправда, тільки по хаті) і досить добре говорить. Може зварити їжу, якщо ти носитимеш продукти. Все більш-менш нормально…».

«Більш-менш нормально»!

А не повідомити, що їдеш — це нормально, подумав я. І одразу ж сказав собі: стоп, жодних докорів, яке маю на те право?

Пробігся очима до кінця аркуша — там були поради щодо прийому ліків, подальшого догляду і все таке інше.

Перегорнув аркуш.

«…все одно. Наша… (тут було три жирних крапки) залишиться тут. Уперта як ослиця. Жорстока як пам’ять. Глибока як криниця. Ніжна як спогад, зворушлива як дитина, холодна як мармур, м’яка як глина, вона на нас дивиться і усміхається. Вона говорить без слів…»

Нічого не зрозумів.

Перечитав, подумки розставляючи словосполучення в один рядок.

Це був Превер. Мій улюблений вірш.