Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Ми лишилися стояти один навпроти одного.

Це була досить зручна для мене ситуація аби невимушено розпитати, що трапилось, поспівчувати, завести розмову про офіс і запросити «порушника» заспокоїти нерви у найближчий бар. Я вже розкрив рота аби так і зробити, коли він випередив мене.

Та так, що моя щелепа просто відпала…

— Ви Денис Северин? — вимовив порушник глухим голосом.

У голові пронеслося з десяток версій: він був на кінофестивалі, він бачив моє фото в фестивальній газеті, він бачив всю нашу трійцю в програмі телебачення, він — один з завсідників тих мистецьких вечірок, на які нас затягав Дезмонд…

— Перепрошую… — чемно сказав я, намагаючись пригадати, де я міг бачити цього типа.

Він упевнено кивнув головою і знову повторив, але вже без запитального відтінку в голосі:

— Ви — Денис Северин. Я вас бачив років десять тому в програмі «Чекай на мене». І… І біля під’їзду вашого будинку. В Києві…

Я міг би здивуватися, якби в голові миттєво не склався певний ланцюжок — застарілий і заіржавілий. Але оскільки він все ж таки існував — то склався одразу.

Так, як і мав скластися: перед офісом Збишека Залеські стояв ніхто інший, як містер Джошуа Маклейн власною персоною, котрий приїхав сюди з тією ж метою, що і я.

А як могло бути інакше?

Я посміхнувся — звісно, садівник Пол мало скидався на свого господаря. Кілька хвилин, аби прийти до тями, я розглядав його впритул: кругле обличчя, шляхетна сивина на скронях, окуляри з золотавими дужками без оправи, сірий піджак, з-під коміру якого вибивається зібганий білий комірець, краватка зсунута на бік і взагалі зім’ята, ніби його хтось тягав «за грудки». Мабуть, полісмени приїхали вчасно.

Я ще не знав, як повестися, як на поріг вийшла та сама дівчина-секретар і тицьнула йому до рук чорну шкіряну барсетку. І, фиркнувши, зникла за дверима.

Він чекав на відповідь.

Я вирішив крити його ж картою.

— Ви — Джошуа Маклейн, — впевнено сказав я і знову посміхнувся, пригадуючи свою першу зустріч з Полом. — Тиждень тому я бачив вашого двійника. Щоправда, зовсім на вас не схожого.

Він теж дивився на мене, оцінюючи. Не знаю, чи сподобався я йому цього разу, але в його погляді не було ні ненависті, ні зневаги.

— Так, це я, — відповів він, поправляючи краватку.

— А там, певно, резиденція містера Залеські, — кивнув я на двері офісу.

Він насупився.

— І ви, здається, досить круто погомоніли, — посміхнувся я.

Але йому було не до сміху.

— Послухайте, містере Северине, — сказав він серйозно, — колись я пообіцяв Енжі, що не заподію їй зла і ніколи нічим не докорятиму… Мені треба знати одне: вона в безпеці?

Посмішка застигла на моєму обличчі.

— Іншими словами: вона з вами? Мені треба знати лиш це, — додав він тихо.

Нас штовхали перехожі.

У високому колодязі вулиці стало незатишно і, не зважаючи на спеку, зимно.

Ми стояли на розі і дивилися одне на одного, мов два шахматиста, котрі грають складну і програшну для обох партію.

Я похитав головою. Він спохмурнів.

— Тоді я нічого не розумію…

— Певно, нам варто поговорити, — сказав я.

І ми пішли в паб.

Містер Маклейн, як виявилося, не вживав алкоголю і не палив.

Замовив лише склянку «коли». Мені довелося компенсувати обидві його чесноти.

І, слухаючи його, додати ті пазли, яких не вистачало в картині мого уявлення про «місіс Енжі Маклейн».

Ми складали ці пазли разом.

— Вона потелефонувала мені одразу після перегляду вашого фільму. Говорила коротко. І, хоча вона ніколи не казала неправди, по її голосу я зрозумів, що все ж таки щось сталося і вона просто не хоче мене засмучувати, — говорив Джошуа, сьорбаючи свою колу і механічно помішуючи в склянці великі кавалки льоду. — А про підробку, якою Залеські ніби-то замінив оригінал, мені розповіла місіс Страйзен. Чомусь Енжі мала до неї сентимент…

— Ви сказали «ніби-то», — зауважив я.

І він гарячково підхопив:

— Так! Я з’їздив в Анже! Я був в Анжерському замку, де виставлені всі шістдесят чотири шпалери «Анжерського апокаліпсису» роботи Робера Пуасона за мініатюрами Беатуса з Льєбани і ескізами Жана де Бондоля! Я маю певні зв’язки і ім’я аби мені дозволили обстежити будь-яке художнє полотно. Пославшись на чергову наукову роботу, я обстежив «Новий Єрусалим» — так називається шпалера, яку відтворила Енжі — за всіма критеріями. Навіть здав мікрочастки ниток на експертизу!

— І що? — видихнув я.

І він крикнув чи не на весь зал: