Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Я залишився.

Наступного ж дня ми вирушили назад, до Нью-Йорка.

Я — з кислою міною на обличчі, Дезмонд — натхненний новими планами, які нам належить звершити, Єлизавета… Не знаю. Мені легше було думати, що вона так само задоволена, як і Дезмонд — тими ж майбутніми обжинками, на які так довго чекала.

Я ж почувався, як самотній огірок в порожній діжці, що бовтається у солоному розсолі. І сердився на себе.

Так, я нарешті міг сказати собі те, на що не вистачало часу, аби зрозуміти: я був поганим сином, поганим чоловіком, поганим коханцем, поганим вчителем і поганим товаришем. І жоден успіх, жодна зловтіха і жоден реванш не могли перекрити ці проколи, заштопати дірки і виправдати мене бодай перед собою.

Тепер я не уявляв, навіщо шукаємо людину, котра прожила тут чималу частину життя і сама вирішила свою долю.

Вирішила навіть в ту мить, коли — відступила! І це теж було вчинком.

Знав напевно: не схотіла порушувати те, що, як їй здавалося всі ці роки, склалося якнайкраще. А я? Що тут роблю я?

Те саме, чого вона не зробила: їду в черговий раз зламати те, що вона, як я сподіваюсь, встигла збудувати.

Якісь незрозумілі історії з підробкою гобеленів — маячня старої жінки.

Ліка ніколи не ткала гобеленів!

…Перші п’ять днів на Манхеттені видалися метушливими.

Дезмонд весь час бігав на зустрічі чи розмовляв по телефону, підтверджуючи нашу участь в тих чи тих заходах. Тягав за собою Єлизавету, представляючи її різним «кінодєлкам» та продюсерам. Вона поверталася втомлена і щораз я наштовхувався на її промовистий погляд: ну, як, ти ТАМ був?

Я дійсно ходив колами (які, все ж таки, намагався звузити) біля офісу, що, за даними Дезмонда Уїтенберга, належав містеру Збишеку Залеські.

Влаштовувався в «еко-кав’ярні» навпроти і цідив огидний жасминовий чай, поглядаючи на двері. Що я там хотів побачити, важко сформулювати.

Просто сидів, спостерігаючи за нечастими відвідувачами. Навіть почав відрізняти секретарку від прибиральниці.

Але запитання, з яким мушу переступити цей поріг, ніяк не формувалося в голові. Відверто кажучи, мені було начхати на цього Збишека, на його офіс і на те, чи досяг він своєї мети у відвоюванні місіс Маклейн у містера Маклейна.

Начхати і розтерти.

Власне, я напевне знав те, що доречніше буде запустити в цей мистецький гадючник «місіс Тенецьку».

Але та дивилася на мене перестрашеними очима і вимагала йти у розвідку першим.

Зовсім не по-товариськи…

…Мій незабутній учитель з кінофаку якось сказав: «Удача режисера-документаліста — в терпінні. Треба вміти сидіти і чекати, доки сюжет, на який ти чатуєш мов павук, втрапить у твої тенета!». Власне, те саме я говорив і своїм студентам, посилаючи їх «на завдання»: не метушитись і вміти спостерігати, слухати та аналізувати.

Саме ця порада і спрацювала на шостий день мого безглуздого чаювання.

До офісу під’їхала поліцейська машина. Двоє полісменів — чоловік і жінка вийшли з неї і попрямували до дверей. Звідти до них вибігла дівчина, яку я «вирахував», як секретарку чи менеджера. Розмахуючи руками, вона повела полісменів всередину.

Я кинув на стіл два долари і поспішив на вулицю. Став поруч вітрини і зробив вигляд, що роздивляюсь індійські прикраси.

Хвилин за десять полісмени вийшли з офісу, супроводжуючи якогось чолов’ягу.

Вони зупинилися неподалік від мене.

Довкола почали скупчуватись цікаві перехожі, а відтак моя присутність не впадала у вічі. Я нашорошив вуха.

Чолов’яга заговорив про непорозуміння і чемно вибачився, розгублено поглядаючи в бік невеличкої юрми, котра зібралась довкола. Жінка-полісмен погортала і віддала чоловікові документи.

Сказала кілька слів про «порушення порядку». Її напарник тицьнув йому папірець — квитанцію на штраф або виклик до поліції. Я намагався протиснутись наперед аби почути щось цікаве: чи не є цей пан тим самим Збишеком Залеські, якого заарештовують за махінації з витворами мистецтва.

Але нічого такого не почув. До того ж, чоловіка не збиралися заштовхувати в авто, як злочинця вселенського масштабу. Він розгублено оглядав натовп, зупинивши погляд саме на мені, ніби просив вибачення за завдані незручності.

Я посміхнувся йому у відповідь. І, даю руку на відсіч! — його обличчя закам’яніло.

Він більше не слухав докорів доглядачів порядку, а уважно дивився просто мені в очі.

За кілька хвилин авто з полісменами відчалило.

Натовп розбрівся.