«…ти стояв у клубі на сцені в білій сорочці. Тобі свистіли, адже хотіли танців. Потім, у сквері ти прочитав цей вірш до кінця і пішов. А я пішла за тобою, хоча й лишилася сидіти на місці, мов прикута. Я тобі вдячна, Денисе. Маєш це знати. Адже знати, що ти когось витягнув з болота — навіть несвідомо! — це завжди приємно.
Ну, і… Повертаю тобі твої сто доларів. Найсоромніший спогад про мою дурість. Але і тоді ти врятував мене — вдруге. І все одно у мене нічого не вийшло. Так і мало бути. Будьте щасливі! Це, насправді, не так вже й складно…».
Я розгорнув вицвілу зелену купюру із сивим заломом посередині. Поверх портрета стариганя-Франкліна був напис «Готель «Дніпро», 2005 р.».
Цього року я одружився.
І життя пішло за новим відліком.
А все, що було до того — вкрилося мороком і було порізане, немов плівка, на епізоди.
— Денисе, йди снідати, синку! — почув з кухні голос матері.
Сховав лист і купюру в конверт…
Пішов коридором, котрий здався мені темним і завузьким у порівнянні з нещодавньою розкішшю готелів. Але то все — маячня, звикну!
Я повернувся додому.
І більше нічого не шукав…
— З поверненням, босе!
Це пролунало не зі слухавки, а над самим вухом.
Але тим же веселим голосом, який я собі і уявляв: Ліна!
Пролунало не в офісі, до якого я так і не потрапив, а тут, посеред міста, в натовпі, котрий сунув і сунув на Європейську площу.
Це було «дежавю», на яке годі було сподіватися. Хоча країну, немов великого і загнаного в глухий кут тигра, давно і чи не навмисно дражнили факелами і списами, тицяючи ними в різні частини тіла.
Така досить хитра політика (хоча й досить банальна), була передбачуваною: «тигр» таким чином поволі виснажувався, розпорошував сили. А підкинута час від часу кістка чи шматок прогнилого м’яса у вигляді якихось рішень і законів, на деякий час вгамовувала і присипляла його.
Часом я думав, що та крапля, яка переповнить цю, здавалося, бездонну чашу терпіння і зосередить «тигра» на останньому стрибку — ніколи не проллється.
Як і багато хто з моїх ровесників, я збайдужів до політики, адже вона стала передбачуваною, а відкат в минуле — неминучим.
Але парадокс влади полягав в тому, що, намагаючись роз’єднати, розікрасти і розпорошити країну, вибудувати стіну між її частинами — вона лиш об’єднувала людей.
Усе це згуртування — мимоволі і, для багатьох пересічних громадян, неусвідомлено — призвели до найголовнішого: ось до цього дня.
До цього осіннього дня, коли на розі Прорізної і Хрещатика мене смикнула за рукав моя колишня студентка і нинішня підлегла Ліна: «З поверненням, босе!».
Вона йшла в юрмі з жовто-блакитною стрічкою на комірці куртки.
— Йдемо? — весело додала Ліна після того, як ми обмінялися досить сентиментальними обіймами. — Ви коли повернулися?
— Вчора, — сказав я.
— …і потрапили з корабля — на бал? — посміхнулася дівчина. — Вітаю!
Ми пішли разом, хоча триматися купи в такому натовпі було важко.
Люди йшли плече до плеча.
І я, давно зневірений, що таке може статися, поволі переповнювався загальною радістю і загальним піднесенням. Ще ніколи за останні роки нас не було так багато!
Але, маючи в душі левову частку скептицизму, я розглядав обличчя і помітив, що, здебільшого тут були люди середнього і старшого віку.
Усі вони поглядали одне на одного з деякою мірою здивування і такого самого скептицизму, мовляв, ну, зібралися, а що далі? Ну, от завтра президент підпише угоду, враховуючи побажання мас — і ми знову розповземося по кухнях і офісах?
А якщо не підпише? Що далі?..
До дванадцятої години на площі зібралося тисяч двісті — люди заполонили увесь Хрещатик від бульвару Шевченка до Європейської площі…
Я слухав риторику промовців, котрі по черзі брали слово, і з досадою думав, що її варто було б змінити. Адже змінилися не лише часи, але й самі люди. Вони, як в анекдоті — вже були такими, «як треба». Їх не варто б під’юджувати гаслами, вони налаштовані йти «довго й мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії.
Проте все ж таки відгукувалися на лозунги.
І це мене трохи розчарувало.
Ліна, котра все ще опікувалася мною в натовпі, весело підморгнула мені:
— На Майдані збиратися заборонили, але — дзуськи! Всі наші сьогодні ж перебираються туди!
Я подумав, що десять років тому їй було не більше дев’яти і вона не може пам’ятати засніжені намети Помаранчової революції…
Згадав слова водія, що віз мене з аеропорту — «Молодняк зараз інший… Вони цього плювка не подарують…».
Читать дальше