Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

— Місіс Енжі Маклейн? — приязно вимовив чоловічок, простягаючи їй одразу обидві руки. — Де ваші речі? Я — Шон. Мелані просила аби я підготував будинок. Ми з дружиною чекали на вас.

Вона зітхнула з полегшенням.

За прочиненими дверима побачила м’яке медове світло.

Отже будинок був живий. Будинок чекав на неї, як і обіцяла Мелі.

Вона потисла Шону руку і віддала валізку, розмірові якої він здивувався: «Це — все?».

І повів її досередини.

…Якщо є на землі спокій — той золотий сон, в якому можна перебувати в повній гармонії з собою — він знаходиться за дверима суворих кам’яних будівель (які і хатою не назвати!) Північної Шотландії.

У картатих вовняних пледах, у зворушливих порцелянових карафах і білосніжних тазиках для вмивання, що стоять на підвіконнях, в свічках, що блимають привітно у звивинах дерев’яних сходів і картинах із краєвидами гір, замків і озер. У живому вогнищі в камінах і щільних шторах з гобеленовими малюнками. У білих сходах, що ведуть нагору, до кімнати, яку мусиш полюбити, адже тобі доведеться пробути тут багато днів і ночей.

Вона йшла туди, куди вів її той, хто назвався Шоном, відчуваючи тепло і дивуючись, як зовнішній вигляд цього помешкання відрізняється від внутрішнього.

— Ми з дружиною намагаємось підтримувати тут лад упродовж багатьох років, — сказав Шон. — Пітер був моїм старшим другом і вчителем, а Мел… О, то довга історія. Я не бачив її тридцять років. Був радий, коли вона потелефонувала.

Він довів її до білих дверей.

— Сподіваюсь, вам тут сподобається. Якщо ні — будь-яка інша кімната у вашому розпорядженні. За годину — вечеря.

Вона подякувала і увійшла.

Довго стояла на порозі, мов заклякла.

Придивлялась, принюхувалась, мов кішка.

Простора кімната з широким двомісним ліжком під балдахіном, мов у принцеси.

Трельяж з м’яким пуфом, три вікна, щільно зашторених бордовими шторами. Столик з цукерками, фруктами і пляшкою вина. Вбиральня з білою ванною на гнутих ніжках. Біла шафа.

Вона сіла на край ліжка, склала руки на колінах і просиділа нерухомо хвилин десять, як сидять в дитячому садку чи в інтернаті новенькі.

Тепер її витівка здавалася хибною.

Жахливою.

Неправильною.

Все, що сталося, віддалилося і виглядало не таким страшним, як там, в Нью-Йорку. Можливо, треба було одразу піти до поліції? Адже втечею вона лиш підтвердила свій несвідомий злочин. Але тоді чаша ця не оминула б Джоша. А він і без того стільки зробив для неї, так няньчився, мов з дитиною. І ось яка подяка чекала на нього!

Він мусить жити інакше. Можливо, не таким розкішним життям, яке влаштував їй на берегах Тихого океану.

Адже вона точно знає, що той будинок коштував йому усіх заощаджень — і власних, і предків. Тепер нічого того не треба. Вона звільнила його від себе. Нехай буде щасливим…

Знову: дивно!

Вона звільняє від себе дорогих їй людей, немов зурочена на одвічну втечу. Певно, життя все ж таки має якусь незбагненну циклічність.

І немає на те ради…

До вечері вийшла в тих самих джинсах, кутаючись в зелену куртку. Адже в будинку було прохолодно. Обережно, з острахом обійшла порожній дім. Кілька кімнат було на другому поверсі і два великі зали — внизу. Один — «камінний». В ньому весело потріскували дрова, стояли крісла і дивани, чорний дубовий стіл і ще один — маленький, мармуровий, мабуть «чайний». Адже з англійських фільмів вона знала, що така камінна кімната має бути в кожному помешканні.

Інша зала була «обідня». Вона попрямувала туди, адже побачила, що стіл вже накритий білим обрусом і сервірований для вечері. З дверей, що виходили до зали з лівого боку чулося шкварчання і тихий говір людей. То була кухня.

У залі висіли портрети. На одному з них вона упізнала Мелі. І зупинилася, заворожена, вражена красою і свіжістю молодої жінки, риси якої нині замилив час.

Стояла перед ним довго, аж доки її не вивів з оціпеніння жіночий голос:

— Міс Енжі Маклейн? Я — Адель, дружина містера Шепарда. Ви так тихо увійшли… Прошу сідати до столу.

Вона озирнулася. Така ж кругленька, як і її чоловік, жіночка років сімдесяти, стояла перед нею, витираючи руку білим рушником. Простягнула їй — Енжі потисла теплу і трохи вогку долоню: «Дуже приємно!».

Їй було ніяково сідати самій до цього бездоганно сервірованого на одну персону столу.

— А ви? — запитала вона.

— Ми завжди вечеряємо вдома, — сказала Адель.

Отже, вони не слуги, подумала Енжі, і слава Богу.

На підтвердження цієї думки, Адель сказала: