Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Звичайним ключем, котрий носить в кишені ось такий кумедний старигань.

Так просто, як і будь-який офіс чи крамниця!

Певно, це був один із служителів Данробіна.

Енжі невпевненою ходою пішла за ним, із жахом розуміючи, що їй зовсім не хочеться розмовляти, щось пояснювати, знайомитись і посміхатись.

От би дійсно стати кішкою!

Непомітно проскочити під людськими ногами до приміщення, забитися під диван чи ліжко і сидіти там тихо, щоби ніхто не помітив її присутності. Немов до неї повернулася давня і дивна хвороба — мовчати і сприймати світ таким, яким він є в цю мить.

Але ж вона не кішка…

Енжі увійшла слідом за служителем і зупинилася на порозі, спостерігаючи, як він зайшов за гардеробну стійку і почав розкладати на ній буклети. Розглядала білі мармурові сходи, килими, статуї і картини. Скрізь рясно висіли голови тварин — кабанів та оленів, котрі ніби визирали зі стін і дивилися на неї майстерно зробленими, майже живими очима.

Під кожною головою помітила напис з датою і іменем, розуміючи, що це ім’я належить тому, хто вполював тварину, а дата — коли саме це сталося. Були тут сторічні і навіть двохсотрічні опудала.

Енжі подумала, що це несправедливо — виставляти на позір смерть і розсердилася: нехай би поруч із цими головами висіли й черепи самих мисливців!

— Квиток? — озвався до неї служитель. — Двадцять п’ять фунтів!

Енжі схаменулася: фунтів у неї не було! Останні, що виміняла в аеропорту, віддала таксисту.

Треба було пояснити, хто вона, звідки і навіщо приїхала сюди.

Привіталася і промовила:

— Я — від місіс Страйзен… Вона сказала, що я можу знайти тут роботу…

Це пролунало трохи дивно, ніби вона потрапила в ті давні часи своєї юності, коли магічна фраза «Я — від…» відчиняла зачинені двері.

— Від місіс Мелані? — зрадів служитель і Енжі зітхнула з полегшенням: все було так, як сподівалася Мелі. Її тут пам’ятали. Отже, всі пояснення можна звести до мінімуму.

— Так, вона нам телефонувала, — сказав служитель. — Я — Роб Макчисхолм.

Він вийшов з-за стійки і приязно потис їй руку.

— Друзі Мелані — наші друзі. Але, певно, вам потрібна місіс Олівія?

Енжі невизначено кивнула, розуміючи, що їй треба плисти волею хвиль, які, вочевидь, здійняла тут місіс Страйзен.

І… і жити даною миттю.

— Прошу, проходьте. Її кабінет за рогом — прямо, наліво і знову прямо.

Енжі подякувала, дивуючись тому, що в замку, виявляється, вже були люди, крім цього служителя.

Йшла довгим лабіринтом нижнього поверху, котрий не був таким розкішним, як верхні зали і, певно, раніше використовувався як помешкання для прислуги.

На вузьких дубових дверях сяяли золоті таблички з іменами служителів.

Вона знайшла потрібну: «Олівія Берд. Адміністратор» і тихо постукала.

Місіс Берд розмовляла по телефону і глянувши на Енжі, кивнула. Але не їй — а в слухавку:

— Так, здається, вона вже тут. Не хвилюйтеся, дорога. Я вмію пам’ятати дружбу.

Поклавши слухавку, вона весело посміхнулася Енжі:

— Завдяки вам, люба, я знову почула голос своєї давньої подруги. Ви робите дива! Ми не говорили з нею років сто!

Енжі знову зітхнула з полегшенням: чудова місіс Страйзен — вона і тут постаралася.

— Мелані сказала, що ви — художниця і до того ж — талановита реставраторка. А це те, що нам потрібно. Ви, певно, помітили, що ця частина нашої країни не надто придатна для того, щоби тут працювала молодь. Всі їдуть до Единбурга, Глазго, Киркалді чи взагалі до Лондона. Залишаються лише такі старі музейні щури, як ми з паном Макчисхолмом. В реставраційній майстерні лишилося двоє майстрів. Але вони працюють не щодня, адже мешкають в Дайсі. Тож ви прибули вчасно. Якщо вас влаштує заробітна платня, можете братися до роботи хоч зараз.

Енжі поквапилася сказати, що заробітна платня її влаштує.

Місіс Берд зраділа, сказала, що всі офіційні документи на дозвіл займатися реставрацією оформить сама і повела Енжі до майстерні, котра знаходилася на цьому самому поверсі в найдальшому кутку.

— Тут поки що нікого немає, — сказала вона, дістаючи з кишені довгий мідний ключ. — Містер Харпер — хворіє, а Роббі раніше полудня не з’являється або не з’являється зовсім… Тому цей ключ я віддам вам.

Вона встромила ключ у шпарину і двічі повернула…

…Це не був нижній поверх!

Те, що з зовнішнього боку здавалося майже підземеллям, з внутрішнього — величезною верандою зі скляною стіною, з висоти якої як на долоні лежав «версальський» краєвид, — той, що Енжі бачила кілька хвилин тому.