Проте, зі щемом і трепетом Ліка зупинилася перед клумбою з маленькими жовтогарячим квітами:
— У нас це називається чорнобривці…
Вибачилась і те саме повторила англійською.
Стара пані поглянула на неї з подивом.
І Ліка почула у відповідь ламану і перекручену мову своєї країни:
— Я дещо розумію…
Якби Ліка побачила в кущах слона чи жирафа — її здивування було б набагато меншим.
А та, задоволена її реакцією, вимовила вже англійською:
— Так, так. Мій батько з України. Він трохи розмовляв зі мною, а мати вчила пісень. Щоправда, я мало що пам’ятаю. Хіба ось це…
І вона проспівала:
— Цвіте терен, цвіте терен… А цвіт… ой-падає,
Хто… м-м-м… в любові не знається…
Той… гор’я-а не знає…
І додала:
— Це все, що пам’ятаю… Ну то як ви щодо третини дрему?
Перебуваючи під враженням від несподіванки (адже тоді їй здавалося, що «життя на Марсі» немає!), Ліка кивнула.
Місіс Страйзен провела її до широких дверей свого палацу.
Ліка йшла за нею і відчувала, що колись давно щось подібне вже відбувалося з нею.
Цей спокій, що зійшов на неї від почутої мелодії, цікавість до іншої людини, котра народжувалася в ній, цей шлях вузенькою мармуровою бруківкою, схожою на засніжену стежку…
«Ти хлопець чи дівчина?.. Яка брудна… Певно, хочеш їсти…"
Не встигли вони зайти до помешкання, як на них, мов фурія, вилетіла та, про яку в селищі теж пліткували — служниця місіс Страйзен на ім’я «Залізна Ґава».
Взагалі то, цю жінку індіанського походження звали якось інакше, але її статура, поведінка і довгі смоляні коси, що якимось дивом збереглися, не зважаючи на досить поважний вік, міцно закріпили за нею це прізвисько.
— Де ви ходите? — накинулася вона на місіс Страйзен. — Без парасолі?! З голими ногами?! Час пити пігулки!!!
Побачивши за спиною хазяйки гостю, вона додала без найменшої гостинності:
— А хто це з вами? Затямте: у мене немає жодного чистого прибору! Все в мийці!!! Якщо хоче їсти — нехай вийде на двір, я винесу їй гамбургер.
Місіс Страйзен зареготала і видала зі своєї рипучої горлянки кілька специфічних фраз, змісту яких Ліка не зрозуміла.
Але Залізна Ґава зрозуміла її чудово і, набундючившись, гордовитою ходою розсікла неосяжний простір передпокою, заставленого дивними відполірованими діжками.
— Майте на увазі: я ні за що не відповідаю! — суворо попередила Ґава перед тим, як зникнути в лабіринтах тьмяного коридору, мов риба-кит в глибині океану.
— Не бійтеся, — сказала місіс Страйзен, — вона може вас полюбити.
Ліка знизала плечима, сумніваючись, чи потрібна їй Ґавина любов.
Зі здивуванням розглядала великі дерев’яні діжки. Вони були різними — зовсім старі, аж чорні, й новіші, із залізними фігурними обручами на лакованих круглих боках. В одних росли квіти, інші були наповнені різними дрібничками, котрі зазвичай зберігаються в передпокої для гостей — парасолями, палицями, одноразовими капцями, з деяких, наповнених піском, стирчали мальовничо встромлені бамбукові тростини чи свічки, а кілька діжок були ущерть заповнені сонцезахисними окулярами.
— Всі вони колись служили, — з гордістю вимовила місіс Страйзен, киваючи на інсталяції. — Це — американський білий дуб. В таких діжках зрів справжній бурбон! Кожній — не менше вісімдесяти років! Ми — ровесниці. Тільки вони — полаковані і проживуть ще стільки ж…
Ліка провела рукою по лискучій деревині і пошкодувала, що лак заважає пальцям відчути фактуру дерева.
— Мені подобається, що ви їх оцінили! — радісно сказала місіс Страйзен. — Ну, ходім далі. Мушу виконати те, що обіцяла — третина дрему…
— Я все чую! — несподівано з глибини океану випірнув голос Залізної Ґави.
— Пішли швидше, — пошепки сказала стара місіс і поманила Ліку пальчиком в протилежний бік від того, звідки пролунав голос усюдисущої індіанки.
Ліка хотіла вибачитись і повідомити, що за неї хвилюватимуться, що має лиш кілька хвилин аби розпрощатися.
Але пані випередила її:
— Не хвилюйтеся, я вас не затримаю. Я сама не люблю набридливих людей.
І відчинила вузькі подвійні дверцята, за якими Ліка побачила вражаючий безладом тьмяно-зелений острівець бібліотечної кімнати.
Уся вона була заставлена і завалена безліччю речей, на яких неможливо було зупинити погляд, адже кожна наступна зводила нанівець цікавість до попередньої. І це вже не кажучи про чотири стіни з книжками.
Це було лігво, альков і алхімічна лабораторія водночас.
Читать дальше