Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Колись вона впадала від цього у відчай.

Тепер звикла.

Той зір і те бачення випарувалися з неї, немов озеро з пустелі.

Все пішло в пісок…

Вона озирнулася на скляну стіну ресторану — за нею стояв Збишек, по обличчі якого стікали неонові фарби, залишаючи його абсолютно сухим.

Вона зробила заспокійливий знак і знову полізла до сумочки — заграла мобілка.

Ступивши під навіс і струшуючи з волосся воду, вона приклала її до вуха.

— Ну? — нетерпляче, без жодного привітання, озвалась слухавка.

— Нічого, Мелі, нічого… Я завтра повертаюсь. Все розповім.

В слухавці гмукнули.

Пролунало те саме запитання, яке вона чула кілька хвилин тому:

— Ти її бачила?

— Бачила, Мелі, бачила… — втомленим голосом відповіла вона.

— Ну — і?.. — знову нетерпляче прокаркала слухавка.

— Вони були разом… Я не змогла…

— Ось воно що… А ти не помиляєшся?

— Вони були щасливі. Все, як мало бути…

Пауза.

— Не знаю, чи вірно ти вчинила… — нарешті вимовила слухавка.

— Вірно. Я не хочу нічого ламати, Мелі… — відповіла вона, попрощалась і поклала телефон до сумочки.

Збишек Залеські зустрів її біля дверей ресторану, огорнув вологі плечі сухим шаликом, повів до столика.

— Я обіцяла, що вип’ю пігулку і ляжу спати, — сідаючи на турботливо відсунутий ним стілець, мовила вона.

Він вдав, що не чує.

Офіціант розлив по келихах вино.

Вона зітхнула, вийняла з колечка серветку і ретельно розправила її на колінах.

Всі її жести викликали у нього хворобливі напади ніжності.

Принаймні, він бачив, що мало хто з жінок, присутніх в залі, закрили подоли своїх вишуканих вечірніх суконь ресторанними серветками…

…Проштовхатися в перші ряди до червоної доріжки кінотеатра було важко.

Люди, надто ті, кому не вдалося потрапити до зали, займали черги за кілька годин до фіналу дійства. І кам’яніли, захищаючи плечима і спинами всі підходи.

Вона подумала, що краще було би вийти з зали раніше і зайняти найближче місце перед турникетом. Але вона сиділа надто далеко, на другому ярусі і поки спустилася, — на вулиці вирувало людське море.

До того ж, вона до останку не могла відірвати погляду від екрану, вдихаючи і видихаючи кожну репліку, кожний кадр, здригаючись на кожний знайомий пейзаж, ковтаючи крижаний чи гарячий клубок, що котився горлом від упізнавання всього того, що почасти жило в ній самій.

…Джошуа сам сповістив їй про фестиваль і про авторство фільму, котрий дійсно належав «тій самій» Єлизаветі Тенецькій. Запропонував поїхати разом. Але вона відмовилась: мусить бути сама!

Адже не було дня, щоби в її уяві у той чи інший спосіб не виникала картинка зустрічі. Перші слова. Погляд. Подолання ніяковості. Без свідків!

Тому їхати до Нью-Йорка разом вона категорично відмовилась.

Сама — і крапка! Аби не відволікатися на розмови, на якісь спільні клопоти, на все, що могло б роззосередити її, зробити зустріч банальною.

Звісно, Джош хоче допомогти, але в цьому випадку лише виб’є її з колії. Він це зрозумів і взяв лише один квиток на Нью-Йорк.

Щойно відлунали тривалі оплески, вона метнулася до виходу, пробилася крізь майже смертоносну ущелину між Сциллою і Харибдою, котру утворила людська юрма обабіч червоної доріжки, і приготувалася чекати.

Її жбурляло з боку в бік разом із натовпом, що тягнув руки то до одного, то до іншого кумира. Здавалося, вона лежить на кам’янистому березі океану і її розгойдують хвилі п’ятибального шторму, здираючи шкуру з ребер.

І вона так само, як інші, підкорюючись загальному ритму хвиль, підстрибувала, неслася вперед, відкочувалася назад і знову, підхоплена натиском тих, хто стояв позаду, обдирала нігті об бильця турнікету.

Потім увесь цей шторм раптом вщух.

У вухах запищало, як при різкому зниженні тиску.

У полі зору виникла жінка в чорній сукні і тремтливому ореолі від софітів.

А потім ореол видовжився, утворюючи довгий світловий тунель.

В кінці його, мов на світлині чи полотні, вона побачила те, що колись закарбувалося в дитячій пам’яті:

Червона дерев’яна підлога, пофарбована і блискуча, мов крига, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни, в широкому промені призахідного сонця танцюють золоті балерини. А супроти світла постає розмитий сріблястий контур видовженого тіла.

Він несе спокій, а разом із ним — тепло невидимого пір’я, що сиплеться згори…

Це була вона.

Та, з якою вела нескінченні розмови після того, як змогла тверезо міркувати і дивуватися відчайдушності, з якою порушила плин життя.