Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Вуха перетворилися на локатори.

Якісь слова я перекладав не точно, адже не вловлював нюансів, але загалом люди гомоніли так само, як будь-де у будь-яких чергах.

Щойно я озирнувся, як Дезмонд розплився в дурнуватій посмішці і, надувши одну щоку, вдарив по ній кулаком.

Мовляв, нема що підслуховувати — «пшик тобі»!

Ліза засміялась.

Я давно помітив, що вона йому подобається не на жарт. Дивним було лиш те, що відомий мартопляс Дезмонд Уітенберг після смерті дружини (та загинула під час катання на лижах років двадцять тому), головним чином «спеціалізувався» на зовсім юних пасіях, котрі з кожним роком дедалі молодшали.

Я неодноразово кпинив над його схильністю до полювальниць за ролями і кредитними картками. Він і не сперечався. Якось зауважив, що нічого більшого і не чекає.

Йому досить того, що може виправдовувати сподівання інших…

Йдучи по довгій «кишці» до боїнга, я несподівано подумав: а що, коли він впаде?

Саме тоді, коли все тільки починається?

Наша примарна, але все ж таки слава.

Наближення до мети.

Новий виток у стосунках з цими людьми, котрі ставали для мене дедалі важливішими.

Хто дізнається про те, для чого і навіщо ми летіли до Сан-Дієго?

Якими були?

І які життєві ланцюжки увірвалися разом з нашим життям?

І… що я мав сказати Ліці?

Щоправда, на останнє запитання у мене відповіді не було.

Я подумки вилаявся. Якщо Богу буде цікаво дізнатися про фінал цього кіно, до якого він сам написав сценарій багато років тому, ми все ж таки мусимо долетіти.

…В аеропорту нас зустрів той самий «нащадок племені кумеяй» на ім’я Мігель.

Вони з Дезом хвилини зо три відривали один одного від підлоги, стискаючи в міцних обіймах.

Досить кумедно виглядав цей ритуал!

Бідолашному Дезмонду довелося добряче упріти аби ноги Мігеля відірвалися від землі.

Адже той являв собою триярусну гору, доволі величну, немов Джамалунгма.

На ньому була довжелезна жовта футболка, пляжні шльопанці і короткі вицвілі шорти.

Скажи кому-небудь, що перед нами — хазяїн мережі ресторанів і готелів на одному з найбагатших узбереж Каліфорнії, — ніхто би не повірив.

Галасливий, зі смоляним волоссям, зібраним на потилиці у зворушливу гульку, щокастий, Мігель одразу справив враження свого хлопця і я не без задоволення потис його велику м’ясисту долоню.

Ліза поруч із ним здавалася мишкою.

У своє авто він вніс її двома пальцями.

Мов шахову фігурку переставив.

І ми помчали їсти розрекламованого Дезмондом каплуна.

Дорогою Мігель, як годиться гостинному господареві, розповідав про місцину, в якій нам довелося опинитися. Говорив голосно, не дивлячись на дорогу і без жодної перерви на рекламну паузу — тобто, наші захоплені вигуки.

Підозрюю, що він повіз нас найдальшою дорогою, щоби охопити всі краєвиди, котрі могли би нас вразити. Ми крутили головами на всі боки, впевнюючись, що дійсно потрапили в зелений тихоокеанський рай.

Височенні пальми розхитувалися над трасою, мов гігантські квіти з банановими пелюстками. Далеко за грядою білосніжних будівель, котрі скидалися на грудки пресованого цукру, зеленіли неосяжні поля для гольфу, підстрижені під гребінку.

Зробивши крутий поворот, Мігель помчав крізь місто, котре все ж таки подекуди мало досить демократичний вигляд.

Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.

Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.

Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.

Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.

Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».

Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.

Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.

Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!