Я очима вказав друзям на урочисте народження світила, що освячувало наше товариство, і вони зрозуміли мене, як можуть зрозуміти таку виграшну мізансцену лише ті, хто бачить світ крізь вічко «чарівного ліхтаря».
Не вистачало лиш зворушливої музики…
— «Портретні психотипи і етнічні мотиви в давніх іконах невідомих майстрів XV сторіччя Карпатського регіону»… Гм… Цікаво… Автор Джошуа Маклейн…
Ми нависли головами над екраном монітора, заважаючи Дезмонду Уітенбергу вчитатися в текст, який заворожив його на кілька хвилин настільки, що попіл сигарети впав на клавіатуру.
— Гортай далі, — поквапив я. — Де це надруковано?
— Ви збираєтесь їздити по всіх видавництвах Америки? — здивувався Дез. — Май на увазі — у нас над усе цінують конфіденційність. Вам його адреси ніхто не скаже!
— Гортай! — попросила Ліза і сама нетерпляче натисла на клавішу «Paqe Down».
На екрані замиготіли сторінки з текстом і репродукціями.
— О! Все значно простіше! — вигукнув Дез, коли ми дісталися останньої сторінки, на якій було позначено сайт університету у штаті Каліфорнія в Сан-Дієго — «San Diego State University, SDSU» і відомості про автора — викладача цього ж університету.
— Їдьмо! — рішуче сказала Єлизавета. — Якщо він викладає в Сан-Дієго, то, певно, там і мешкає.
— Не факт! А якщо він там більше не викладає? — зауважив Дез. — Такі науковці, як ваш містер Джошуа, мають звичку мандрувати. Його викладання саме в цьому універі могло бути тимчасовим. Тобто, прочитав курс лекцій і подався далі, деінде, куди запросять. Адже предмет, пов’язаний із мистецтвом слов’ян надто специфічний.
— І що робити? — посміхнувся я. — Звертатися до ФБР? Чи об’їжджати всі учбові заклади, де є такий специфічний предмет?
— Якщо це подовжить ваш візит бодай на пару років — я згоден! — хитро сказав Дез. — Грошей у нас достатньо. Віза на три роки. І, до речі, в призовому фонді є і нова кіноапаратура, яку ми отримаємо за два дні. Отже…
Ліза злегка стукнула його по чолу:
— Пару тижнів, Дез! Пару тижнів. Інакше мені доведеться перевернути твою країну разом із тобою догори дригом!
— Ну… Мене ти вже перевернула, — буркнув Дез, беручи до рук свій мобільний. — Ок. Зараз спробуємо з’ясувати…
Він довго чекав на відповідь і нарешті отримавши її, залопотів щось іспанською, хитро поглядаючи на нас — чи справив враження.
Я із серйозним виглядом відтис від кулака великий палець — так, класно, вражені.
Лопотів досить довго.
Нарешті відклав слухавку і звернувся до нас:
— Це Мігель, мій старий приятель. Нащадок племені кумеяй. Принаймні, він так вважає. Спочатку працював у Голлівуді реквізитором, тепер власник мережі ресторанів в Каліфорнії, знає всіх, хто заслуговує на його увагу. Якщо поїдемо, пригостить нас найкращим гаспачо під каплуна, фаршированого мідіями, устрицями та каштанами.
— До чого тут каплун?! — обурилась Єлизавета.
— Каплун, дорогі мої, або як його ще можна назвати — добре відгодований півень кіло на п’ятдесят — це те, заради чого варто вислухати всі байки Мігеля про його пращурів від першого висадження іспанців в затоку Сан-Дієго під керівництвом славетного Хуана Родрігеса Кабрільо! А гідно оцінити смаковий букет мідій, устриць і каштанів, зашитих в його шлунку — це все одно, що возвести Мігеля на престол самого Папи!
— До дідька мені всі ці збочення! — сказала Єлизавета.
Але, знаючи Деза, я поспішив погасити її обурення красномовним поглядом.
— Не слухай її, ненажеро! Ми готові до цього знущання над шлунком, — відказав я. — Отже?!.
— Отже, — підхопив Дез, — за кілька хвилин він перетелефонує. Адже саме зараз на моє прохання розмовляє з ректором того університету, котрий нас цікавить. Гадаю, ректор є більшим прихильником каплуна, ніж ви, невігласи. І скаже всю правду.
— Я зварю кави, — нервово сказала Ліза і зайшла за стійку бару, оснащену різноманітною технікою, якою Дез майже не користувався.
Коли вона повернулася, несучи маленьку тацю з трьома філіжанками, Дез знову туркотів у слухавку.
Але цього разу не довго.
— У нас є шанс! — повідомив він. — Ваш містер мистецтвознавець має таки помешкання в Сан-Дієго!
— Рушаймо! — вигукнула Ліза, випускаючи з рук тацю.
Три філіжанки, мов у рапіді, почали з’їжджати їй на коліна.
Дезмонд героїчно підставив під них руки.
Обпікся, скочив, застрибав, хапаючись пальцями за мочку вуха.
Дивно: на різних кінцях континенту люди часом роблять одні й ті самі рухи, не замислюючись, хто їх вигадав першим.
Читать дальше