Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Спалах: сміх Лізи. Бачу і чую його вперше. Невже їй не двадцять?!!

Спалах: Дезмонд стає на одне коліно перед Лізою і його жест повторюють з десяток чоловіків. Ну і кабаре!

Спалах: обличчя актриси, ім’я якої не називаю з міркувань скромності — ми танцюємо у штовханині танцювальної зали і говоримо так, ніби вчилися в одній совдепівській школі. Її золотий шлейф плутається під моїми ногами і я підбираю його собі на плече. Лунають оплески і сміх.

Все, що поза цими спалахами — моя особиста темрява, моя альтернатива, котру завжди маю в собі, немов лакмусову смужку для перевірки справжності розчину, в який мене занурюють обставини.

У цій далекій темряві, мов у сивій пляшці, закорковані інші часи, інші обличчя, інша музика. Я пірнаю туди і лежу на самому дні в позі ембріона, спостерігаючи як високо вгорі — там, де світиться обід горлечка — мерехтять і вирують святкові спалахи.

Головне — не сплутати де ти справжній, а де — виконуєш обов’язки улюбленця долі…

…О четвертій ранку Нью-Йорк виглядав втомленим, схожим на нас, що поверталися з вечірки: зібгані, заховані в кишеню краватки-метелики, запах тютюну у волоссі, уповільненість рухів.

Ми були вивісками, на яких згасли святкові гірлянди. І такими самими були вулиці — без сяяння рекламних вогнів вони виглядали натуральними, природними і зосередженими на майбутньому дні. Власне, Нью-Йорк був трударем, а його вечірній лоск призначався для тих, хто безтямно смітить грішми.

В ліфті Дезмонд Уітенберг сказав, показуючи відстовбурчену пляшкою шампанського кишеню:

— Поїдемо на дах. Пропоную зустріти схід сонця. Ну і нарешті відсвяткувати цю справу без свідків.

І натиснув на кнопку верхнього поверху.

Ми не сперечалися. Тільки тут, у червоній м’якій кабіні замкненого простору, котра ледь чутно гула, здіймаючи нас на висоту пташиного лету, я нарешті відчув, що все позаду, що можна розслабитись. Дез обійняв нас за плечі. Ми мовчали. І от такою скульптурною групою, котра символізувала дружбу навіки, випливли на дах.

На горі на нас чекала цивілізація — зі столиками і шезлонгами, з квітником і баром, за стійкою якого дрімав бармен.

Побачивши нас, він стрепенувся, але Дез махнув йому рукою, мовляв, не зважай.

Ми сіли в крісла, скинули туфлі, простягнули натомлені ноги, поклавши їх, як і годиться, на стіл.

Дез відкоркував шампанське і знову махнув послужливому бармену — склянок не треба.

Пити шампанське з горлечка на даху нью-йоркського хмарочоса — чим не закінчення переможного вечора?!

Ми ширяли над сірим вранішнім містом, спостерігаючи, як рожевіють або срібляться кінчики загострених багатоповерхівок.

Деінде у вікнах спалахувало світло…

— Успіх варто закріпити, — нарешті вимовив Дез. — Я зроблю вам контракт на рік. Будемо знімати тут продовження фільму. Я вже закинув декому цю вудку — і вони, здається, ковтнули наживку. Отримаємо наші гроші — і вперед.

Ми з Лізою перезирнулися.

— Дез, — обережно сказав я. — У нас тут є ще одна справа…

— Справа? Яка? — здивувався він.

Я хотів, щоб далі говорила Єлизавета і кивнув їй.

— Так, — сказала вона, — я хочу розшукати свою доньку.

Дез напружився, спохмурнів, скинув ноги зі столу і подався вперед.

На два голоси нам довелося повідати йому всю історію, приховавши лиш те, що не стосувалося жодних вух.

Мовляв, донька вийшла заміж за якогось американця і зникла. Тепер треба знайти того американця і владнати непорозуміння.

— Це той Маклейн, про якого ви мене питали? — здогадався Дезмонд.

— Так, — сказав я. — І якби ти допоміг знайти його, — це було би чудовим завершенням нашої мандрівки.

— А контракт? — розгублено запитав Дез.

— Не знаю… — сказала Ліза.

— Розумієш, ми мусимо це зробити, — сказав я.

— Отже, фільм був приводом? — осяяло Деза.

— Чудовим приводом, брате! — посміхнувся я, поплескавши його по плечі. — Хіба не так?

Він ображено засопів.

Ліза підвелася і котячою ходою наблизившись до його крісла, сіла на бильце, обійнявши його за плечі:

— Ти з нами?

Можу віддати руку на відсіч, але у нього перехопило подих.

Адже в Лізиних словах було все: прохання допомоги, вибачення, ніжність, тривога, надія. Дез суворо насупив брови і… простягнув їй руку.

Вона поклала на неї свою.

Відчуваючи урочистість моменту, я скріпив ці схрещені долоні своєю десницю.

Саме за ці кілька миттєвостей, які я вирахував з точністю завзятого астронома і романтизмом творця мелодрам, над шпилями будівель зійшло сонце.