Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Вона не завжди була така, — сказав Бомбардир, задумливо розмішуючи чай. — Я знаю, у це важко повірити, але маленькою дівчинкою Порша була дуже мила і весела, як для молодшої сестри.

— Справді? — скептично запитала Юніс. — Що ж сталося?

— Цільовий фонд тітки Ґертруди.

Юніс виявила свою цікавість, здивовано піднявши брови.

— Бабця Ґертруда — тітка моєї матері. До чорта багата, розбещена і сварлива. Вона ніколи не виходила заміж, але завжди мріяла про доньку. На жаль чи на щастя, маму вона не сприймала за дівчинку, бо її неможливо купити дорогими ляльками та гарними сукнями. Може, більше б пощастило з поні й іграшковими залізницями, але все одно…

Бомбардир стис свій пончик, і варення бризнуло йому на підборіддя.

— Порша виявилася геть іншою. Мама намагалась утрутитися: приховувала найщедріші подарунки, дорікала Ґертруді, стояла на смерть із тією мегерою. Але Порша росла, і вплив матері зменшувався. Люта на те, що вона називала «маминими докучливими ревнощами», Порша стала мститися нашій родині після того, як тітка Ґерті померла. Вона залишила Порші великий спадок. Дуже великий. Звісно, Порша не могла витрачати гроші до повноліття, але це не мало значення. Вона знала, що у неї є гроші, тому припинила сама будувати своє життя, а лише чекала в усьому на чиюсь допомогу. От і вийшло так, що, передусім, у спадок тітка Ґерті передала Порші зіпсовану душу, найгірший з дарунків. Гроші зробили Поршу багатою, але більше обкрали її, аніж будь-що інше. Вона втратила мету в житті.

— Дякувати Богу, я не розбещена багатством, якщо багатство таке робить з дівчиною, — пожартувала Юніс. — Але наскільки розбещена Порша?

— Жахливо.

Юніс прибрала чайний посуд і повернулася до роботи.

Бомбардир досі непокоївся про те враження, яке справила на Юніс істерика Порші.

— Сподіваюся, ти не шкодуєш про те, що працюєш тут?

— Я, мабуть, справді здуріла в цій божевільні, — процитувала дівчина точно голосом Джека Ніколсона.

Бомбардир полегшено засміявся, піднімаючи загублений аркуш паперу з підлоги і скрутивши з нього м’ячика. Юніс звелася на ноги, піднявши руки в повітря:

— Мені, Бомбардире, давай мені, я відкрита!

Юніс і Бомбардир уже втретє цього тижня дивилися «Пролітаючи над гніздом зозулі». Вони проводили так багато часу разом на роботі й поза роботою, що Бомбардир не уявляв свого життя без неї. Фільм надзвичайно їх уразив, а прикінцева сцена розчулила до сліз. Юніс знала сценарій майже напам’ять:

— Тож ти не збираєшся звільнятися й залишати мене з моєю божевільною сестрою?

В очах Бомбардира забриніли сльози, коли у відповідь Юніс процитувала останню репліку цього фільму.

— Я не піду без тебе, Бомбардире, я не залишу тебе таким… Ти підеш зі мною, — вона підморгнула. — А тепер поговорімо про підвищення моєї зарплатні…

Дівчина дивилась, як маленький яскраво-червоний жук із чорними цятками повзе по тильній стороні її руки до мізинця.

Сонечко розпустило крильця.

— Це неправда, — дівчина говорила повільно, немов читала вірш і ввесь час намагалася пригадати, що буде далі. — Просто пісенька така.

Зрештою сонечко все-таки полетіло геть. Було спекотно, вересень. Дівчина сиділа на дерев’яній лавці, теліпаючи ногами. Із цього місця гарно видно Падую. Вона бачила, як блискучі чорні машини під’їхали до будинку. Перша машина мала великі вікна збоку, і дівчина розгледіла всередині труну, віко якої вкривали квіти. Засмучена леді й літній чоловік, але не той, що жив тут, вийшли з будинку. Дівчина не знала чоловіка, а ось леді вона бачила багато разів іще до того, як та стала сумна.

Чоловік у чорному циліндрі посадив їх у другу машину. Потім він підійшов до першої машини з труною, і процесія рушила. Чоловік спирався на палицю, хоч і не кульгав. Однак ходив дуже повільно, тож, мабуть, мав хворі ноги. Дівчина гадала, хто там, у труні. Міркувати їй вдавалося дуже повільно, а от відчувати набагато швидше. Вона могла почуватися щасливою, сумною, сердитою чи захопленою за одну мить. Іще вона могла відчувати інші речі, які складніше пояснити. Проте міркування тривали довше. Думки треба вишикувати правильно й уважно розглянути, щоб мозок міг думати. Зрештою дівчина вирішила, що в труні той чоловік, який жив у будинку. Це видалося їй дуже сумним. Той чоловік завжди привітно розмовляв з нею. Не усі були такі добрі. Минуло багато часу (дівчина мала гарний годинник, але ще не навчилася визначати, котра година, щоб задовольнити містера Вульфа), сумна леді повернулася додому. Дівчина почухала те місце на руці, якому ще було лоскітно від лапок сонечка. Тепер, коли той чоловік мертвий, сумній леді потрібен новий друг.