Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Сьогодні мав прийти адвокат Ентоні з заповітом і листом. Лора пояснила це Саншайн, але ніколи не була певна, як добре дівчина її розуміла. Поки що Саншайн уважно стежила, як Лора ставить чайник на камінну полицю і дістає свіжу скатертину з шухляди. На містера Квінлана очікували о другій тридцять. Перед цим Саншайн учинила п’ять тренувальних спроб чаювання, включно з миттям посуду, і Лора, як дублер містера Квінлана, була змушена вилити три останні чашки в аспідістру [29] Рослина. заради свого сечового міхура.

Містер Квінлан приїхав вчасно. Саншайн упізнала в ньому того літнього чоловіка, який виходив з будинку з Лорою в день похорону Ентоні. Він був одягнений у вугільно-сірий костюм у тонку смужку і блідо-рожеву сорочку, золотий ланцюжок годинника зникав у кишені жилета. Містер Квінлан виглядав дуже імпозантно. Не знаючи, як слід вітати таку поважну особу, Саншайн присіла в реверансі й високо піднесла руку.

— Дуже приємно з вами познайомитись, юна леді. Я Роберт Квінлан, а ви хто?

— А я Саншайн, нова подруга Лори. Мене іноді скорочено називають Санні.

Він усміхнувся:

— Яке ім’я вам подобається дужче?

— Саншайн. А вас називають Роббер?

— Боюся, називати мене так небезпечно для здоров’я.

Лора провела їх на веранду, а Саншайн переконалася, що гостю дісталося найзручніше крісло. Вона багатозначно глянула на Лору.

— Тепер я зроблю любеньку чашечку чаю?

— Це було б дуже мило, — відповіла Лора, шкодуючи, що не сходила зайвий раз до туалету перед приїздом містера Квінлана.

Містер Квінлан зачитав основні пункти заповіту Лорі, доки Саншайн поралася на кухні. Заповіт виявився простий і зрозумілий. Ентоні дякував Лорі за роботу і дружбу, але найбільше за її любов до будинку й усіх речей у ньому. Він бажав, щоб Лора успадкувала все, що він має, за умови, що вона житиме в будинку, дбатиме про трояндовий сад і збереже його в нинішньому стані. Він знає, писав Ентоні, що вона любить будинок майже так само, як і він, тому перед смертю йому втішно думати, що Лора й далі дбатиме про будинок і «якнайкраще сприятиме тому, щоб зберегти мир і спокій Падуї».

— Таким чином, моя люба, це все ваше. Будинок, речі в будинку і значна сума в банку, також усі гонорари за твори Ентоні тепер будуть іти вам.

Містер Квінлан подивився на неї поверх своїх рогових окулярів і всміхнувся.

— А ось і чашечка чаю!

Саншайн повільно відчинила двері своїм ліктем і спроквола, немов канатоходець на мотузці, увійшла до кімнати. Суглоби її пальців побіліли від напруги, таця, яку вона несла, виявилася тяжкою, від небувалої концентрації вона висолопила з маленького гарненького ротика кінчик язика. Містер Квінлан підвівся і звільнив її від ноші. Він поставив тацю на край столу.

— Можна я про вас подбаю?

Саншайн похитала головою:

— Про мене дбає мама, вона на роботі.

— Правильно, юна леді. Я мав на увазі, можна мені налити нам чаю?

Саншайн поважно запитала:

— Ви знаєте, як?

Він усміхнувся:

— Можливо, ви мені покажете?

Під пильним оком Саншайн містер Квінлан спожив три по вінця повні чашки чаю і два заварні креми та нарешті вирішив завершити свій візит:

— Ще одне, — сказав він Лорі. — Третя умова заповіту.

Він передав Лорі запечатаний білий конверт із її іменем, написаним рукою Ентоні.

— Думаю, лист прояснить деталі, але Ентоні хотів, щоб ви повернули речі з його кабінету їхнім законним власникам, принаймні, якщо це можливо.

Лора уявила переповнені полиці та шухляди й усвідомила неможливість завдання:

— Але як?

— Не знаю. Утім, очевидно, Ентоні вірив у вас, отож вам потрібно лише трохи віри в себе. Упевнений, ви придумаєте, як це зробити.

Лору його слова не надто підбадьорили. Але ж надія приходить з вірою, чи не так?

— Знаєте, у неї було дивовижне руде волосся, — містер Квінлан узяв фотографію Терези.

— Ви коли-небудь зустрічали її?

Він лагідно провів пальцем по контуру Терезиного обличчя на фото.

— Я бачив Терезу кілька разів. Дивовижна жінка. Коли її розпалити, вона показувала непримиренну вдачу. Мабуть, кожен чоловік, який колись зустрічав Терезу, трохи потрапляв під її владу.

Неохоче відпускаючи Терезу від себе, він поставив фотографію на стіл:

— Але для неї існував лиш Ентоні. Він був моїм другом і клієнтом багато років, і я ніколи не бачив більш закохану людину, ніж він. Її смерть надломила його назавжди. Сумно…

Саншайн принишкла, прислухаючись до кожного слова, намагаючись запам’ятати їх, щоб згодом скласти у правильну історію.