Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Та ні, усе добре, — сказала вона. — Нічого страшного, якщо не поїдемо… Так, я передам йому… Добре, ми поквапимось. Том пішов прийняти душ… Так, менш ніж за годину. До зустрічі.

Він почув її кроки й відскочив, адже був голий.

— Томе! — гукнула Мардж. — Детектив з Америки щойно прибув до Венеції. З аеропорту він зв’язався з містером Ґрінліфом і вже їде до нього.

— Добре! — крикнув Том і роздратовано зайшов до ванни. Вимкнув душ і підключив електробритву до розетки. А якби він був у душі? Мардж усе одно б кричала, вважаючи, що він її чує. Йому так хотілося її здихатись. Було б чудово, якби вона поїхала сьогодні вранці, якщо тільки вони з містером Ґрінліфом не надумають залишитись і подивитися, що з ним робитиме той детектив. А Том був певен, що детектив приїхав до Венеції тільки для того, щоб зустрітися з ним, інакше він міг би зачекати на містера Ґрінліфа в Римі. Том замислився, чи до Мардж це теж дійшло. Мабуть, ні. Для таких висновків їй довелося б бодай трохи поворушити мізками.

Том надягнув простий костюм і краватку та спустився, щоб випити кави разом із Мардж. Він прийняв гарячий душ, і йому покращало. Мардж майже нічого не говорила, тільки зауважила, що персні цілковито міняють усю справу й тепер детектив, як і вони з містером Ґрінліфом, теж вважатиме, що Дікі покінчив із собою. Том щиро сподівався, що вона мала рацію. Та все залежало від того, якою людиною був той детектив. Усе залежало від того, яке він, Том, справить на нього враження.

То був ще один похмурий і вогкий день. Поки що не дощило, але неодмінно дощитиме згодом, десь ближче до обіду. Біля сходів собору вони спіймали гондолу, дісталися площі Святого Марка й рушили до готелю «Ґрітті». З вестибюля зателефонували містеру Ґрінліфу в номер. Він сказав, що детектив Мак-Каррон уже прибув, і попросив їх піднятися до нього.

Містер Ґрінліф відчинив двері зі словами «Доброго ранку», по-батьківському потис руку Мардж, кивнув Томові.

Том пропустив Мардж уперед. Детектив стояв біля вікна — невисокий огрядний чолов’яга близько тридцяти п’яти. Його обличчя було приязним і трохи стурбованим. Достатньо кмітливий, але тільки достатньо, було перше враження Тома.

— Це Альвін Мак-Каррон, — сказав містер Ґрінліф. — Міс Шервуд і містер Том Ріплі.

Усі привіталися.

Том помітив на ліжку новенький портфель і розкладені навколо папери та світлини. Мак-Каррон міряв його поглядом.

— Ви друг Річарда, наскільки я розумію? — запитав він.

— Ми обоє його друзі, — відповів Том.

Містер Ґрінліф на мить обірвав їхню розмову, запрошуючи всіх сісти. Він зупинився у великому, гарно вмебльованому номері, вікна якого виходили на канал. Том сів на оббите червоною тканиною крісло без підлокітників. Мак-Каррон примостився на край ліжка й розглядав свої папери. Серед них Том запримітив кілька фотокопій, що скидалися на чеки з підписом Дікі. Було й кілька знімків самого Дікі.

— Ви принесли персні? — запитав Мак-Каррон, перевівши погляд із Тома на Мардж.

— Так, — сказала Мардж і врочисто підвелася. Вона вийняла їх зі своєї сумки й віддала детективу.

Мак-Каррон поклав їх на долоню і простягнув містеру Ґрінліфу.

— Це його персні? — запитав він, і містер Ґрінліф, кинувши на них єдиний погляд, одразу кивнув, а на обличчі Мардж з’явився ображений вираз, ніби вона хотіла сказати: «Я знаю його персні не гірше за містера Ґрінліфа, а може, й краще». Мак-Каррон повернувся до Тома. — Коли він віддав їх вам?

— У Римі. Наскільки я пригадую, то було близько третього лютого, через кілька днів після вбивства Фредді Майлза, — відповів Том.

Детектив уважно розглядав його своїми лагідними карими очима. Підняті брови додали зморщок на його чолі. У нього було хвилясте каштанове волосся, коротко підстрижене з боків, і довгий чуб, що падав йому на очі — чисто хлопчина з коледжу. І годі бодай щось прочитати на його тренованому обличчі, подумав Том.

— Що він сказав, коли віддав їх вам?

— Сказав, якщо раптом з ним щось трапиться, він хоче, аби я залишив персні собі. Я запитав, що ж може трапитися, а він сказав, що й сам не знає, але всяке може бути. — Том навмисне зупинився. — Я б не сказав, що він був більш пригнічений, ніж зазвичай. Ми говорили, і мені навіть не спало на думку, що він міг накласти на себе руки. Я лише знав, що він планував поїхати.

— Куди? — запитав детектив.

— До Палермо. — Том глянув на Мардж. — Здається, він віддав їх мені того дня, коли ми з тобою говорили телефоном у готелі «Інґлатерра». Пригадуєш точну дату?