Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Друге лютого, — покірно сказала Мардж.

Мак-Каррон записував його слова.

— Що ще ви можете сказати? — звернувся він до Тома. — Це було вдень? Може, він пив?

— Ні. Він узагалі мало пив. Мені здається, що то було десь перед обідом. Він попросив мене нікому не розказувати про ті персні, і я, певна річ, пообіцяв, що нікому не скажу. Як я й вже казав міс Шервуд, я заховав їх і геть про них забув. Мабуть, я надто серйозно сприйняв його прохання. — Том говорив відверто й лише трішки, ніби ненавмисно, затинався, як і личило в такій ситуації схвильованому товаришеві.

— Що ви зробили з перснями?

— Я сховав їх у старий футляр, у якому зберігаю старі ґудзики та всілякий дріб’язок.

Якусь хвилю Мак-Каррон мовчки оглядав його, і Том використав цю паузу, щоб опанувати себе. Від цього спокійного й водночас настороженого ірландця можна було очікувати будь-чого — провокаційного питання чи навіть звинувачення у брехні. Том подумки вчепився у власні вигадані свідчення і приготувався захищати їх до останнього. У кімнаті було так тихо, що він чув дихання Мардж, а від кашлю містера Ґрінліфа він мало не підскочив. Містер Ґрінліф видавався досить спокійним, навіть трохи знудженим. А що, як вони з Мак-Карроном затіяли цю гру, щоб з допомогою перснів вивести його на чисту воду?

— Чи міг Дікі позичити вам персні на якийсь час, скажімо, на щастя? Чи робив він щось схоже раніше? — запитав Мак-Каррон.

— Ні, — сказала Мардж, випередивши Тома.

Тому відлягло від серця. Він бачив, що Мак-Каррон поки що не міг дійти якихось висновків і чекав на його відповідь.

— Раніше Дікі позичав мені деякі свої речі, — озвався Том. — Він дозволяв мені брати свої краватки й піджаки. Але персні — це, звісно ж, зовсім інше. — Він мусив це додати, бо Мардж, без сумніву, знала про той випадок, коли Дікі заскочив його у своєму одязі.

— Не можу уявити Дікі без його перснів, — сказала Мардж. — Він знімав ось того, із зеленим каменем, коли плавав у морі, але потім завжди надягав його. Ці персні були його невід’ємною частиною. Саме тому я припустила, що він або покінчив із собою, або змінив ім’я.

Мак-Каррон кивнув.

— Можливо, вам щось відомо про його ворогів?

— У нього не було ворогів, — сказав Том. — Я теж про це думав.

— Чи існує ще якась причина, чому він міг заховатися від усіх або взяти собі чуже ім’я?

Том розім’яв затерплу шию й обережно сказав:

— Можливо… Але це нереально зробити в Європі. Для цього йому б знадобився паспорт. При перетині кордону, до якої країни він би не поїхав, у нього неодмінно попросили б показати паспорт. Навіть у готель не поселишся без паспорта.

— Але ж ви казали, що є такі готелі, у яких не вимагають паспорт, — сказав містер Ґрінліф.

— Так, в Італії є такі невеличкі готелі, і така можливість, хоч малоймовірна, але існує. Однак після того галасу навколо його зникнення… не певен, що йому вдалося б так довго переховуватись, — сказав Том. — Хтось напевне видав би його.

— Але він, без сумніву, зник разом зі своїм паспортом, — зауважив Мак-Каррон. — Бо він приїхав з ним до Сицилії, а потім зареєструвався у великому готелі.

— Так, — погодився Том.

Мак-Каррон щось записав, а тоді глянув на Тома.

— То як усе це бачите ви, містере Ріплі?

Мак-Каррон ще не закінчив, подумав Том. Він точно захоче поговорити з ним наодинці.

— На жаль, мушу погодитися з міс Шервуд. Скидається на те, що Дікі наклав на себе руки і, схоже, він уже давно планував це зробити. Я вже казав про це містеру Ґрінліфу.

Мак-Каррон перевів погляд на містера Ґрінліфа, але той нічого не сказав, тільки вичікувально подивився на Мак-Каррона. У Тома з’явилося відчуття, що детектив теж схиляється до думки про смерть Дікі, а його приїзд сюди — марнування грошей і часу.

— Я просто хочу уточнити наявні відомості, — сказав Мак-Каррон, перебираючи свої папери. — Востаннє Річарда Ґрінліфа бачили п’ятнадцятого лютого, коли він після повернення з Палермо зійшов з корабля у Неаполі.

— Усе правильно, — сказав містер Ґрінліф. — Стюард запам’ятав його.

— Але після того він не реєструвався у жодному готелі, ні з ким не зв’язувався. — Мак-Каррон перевів погляд на Тома.

— Ні, — сказав Том.

Детектив глянув на Мардж.

— Ні, — сказала Мардж.

— Міс Шервуд, коли ви бачилися з ним востаннє?

— Двадцять третього листопада, перед його поїздкою до Сан-Ремо, — швидко сказала вона.

— Тоді ви були в Монґібелло? — запитав Мак-Каррон, із натиском вимовляючи «ґ» замість «дж», що свідчило про його незнання італійської.