Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Том півранку складав листа Ґрінліфам. Він підозрював, що містер Ґрінліф непокоїться і дратується через Дікі в рази сильніше, ніж тоді, коли вони зустрічалися у Нью-Йорку. Містер Ґрінліф вважав, що його переїзд із Монджибелло до Рима був усього лиш безглуздою примхою. Усі спроби Тома переконати його, що уроки малювання були корисними й перспективними не мали жодного успіху. Містер Ґрінліф перекреслив їх убивчим аргументом, який можна підсумувати якось так: йому було прикро, що Дікі й далі мордувався тими уроками малювання, бо мав би вже давно зрозуміти, що гарного пейзажу чи зміни оточення замало для того, аби стати художником. На містера Ґрінліфа не справило враження й Томове зацікавлення новими ескізами «Бурк-Ґрінліф», які він, утім, надіслав. Це було геть не те, на що він сподівався: що містер Ґрінліф танцюватиме під його дудку, що йому вдасться залагодити провину за те байдуже та зневажливе ставлення до батьків, яке виявляв Дікі, і може навіть випросити в містера Ґрінліфа трохи грошенят. Тепер він ніяк не міг просити в нього грошей.

Бережи себе, мамо. Остерігайся застуди. — Вона писала, що цієї зими вже чотири рази хворіла й зустріла Різдво в ліжку, закутавшись у ту рожеву шаль, яку він надіслав їй у подарунок. — Ти ніколи б не застудилась, якби носила ті чудові вовняні шкарпетки, які надіслала мені. Цієї зими я ще жодного разу не хворів, а це неабияке досягнення, як для європейської зими… Мамо, може, тобі щось надіслати з Італії? Мені так подобається купувати тобі подарунки…

Минуло п’ять днів, спокійних, самотніх, однак вельми приємних днів, коли Том вештався по Палермо, зазирав на годинку до якого кафе або ресторану, аби перепочити й почитати путівник чи газету. Одного похмурого дня він винайняв візника й поїхав до Монте-Пеллеґріно, щоб оглянути дивовижний санктуарій святої Розалії, покровительки Палермо. Зображення знаменитої статуї святої, що застигла в безпам’ятному екстазі, для якого у психіатрів була своя назва, він уже бачив у Римі. Санктуарій здався йому дуже цікавим. Він ледве стримав смішок, коли побачив статую: апетитне жіноче тіло напівлежало, простягнувши руки, з широко розплющеними безтямними очима, з розтуленими губами. Усе виглядало дуже натурально, бракувало тільки уривчастого дихання. Йому пригадалась Мардж. Він також побував у візантійському палаці та бібліотеці Палермо з відомими картинами та старими розтрісканими манускриптами у скляних вітринах, вивчив будову гавані, детально окресленої у його путівнику. Знічев’я зробив замальовку картини Гвідо Рені [74] Гвідо Рені — італійський художник, відомий представник Болонської школи. Малював фрески, релігійні та міфологічні картини, іноді портрети. і вивчив напам’ять довгу цитату Тассо [75] Торквато Тассо — італійський поет і теоретик поетичного мистецтва, найвидатніший представник італійської літератури Пізнього Відродження. , написану на одній із будівель. Він написав у Нью-Йорк Бобу Делансі та Клео. Для Клео він склав довгого листа, так вигадливо описуючи свої мандри, тутешні розкоші й різноманітні знайомства, що нічим не поступався Марко Поло та його опису Китаю.

Але він був самотнім. То було геть не так, як у Парижі, коли він був сам-один, але зовсім не почувався самотнім. Він уявляв себе у великому колі нових друзів, з якими розпочне нове життя з новими поглядами, манерами та звичками, набагато кращими та благороднішими за ті, що були в нього все життя. А тепер він зрозумів, що цьому ніколи не бувати. Йому доведеться триматися подалі від людей довіку. Може, йому й удасться освоїти нові манери та звички, однак йому ніколи не знайти нового кола друзів — хіба що в Стамбулі або на Цейлоні — та яка йому користь від таких знайомств? Він був самотнім. Він сам обрав цю гру та прирік себе на самотність. Друзі становили для нього загрозу. Виходить, йому судилося мандрувати світом наодинці. Ну й нехай. Значить, менше шансів, що його викриють. У всьому можна знайти щось позитивне, подумав Том, і це його трохи підбадьорило.

Він трохи змінив свою поведінку, налаштовуючись на роль самотнього й вільного споглядача життя. Він досі поводився вельми поштиво й посміхався незнайомцям, які в ресторані просили дати їм подивитися газету, і службовцям у готелях, але тепер завжди тримав голову високо й без потреби не розкидався словами. Його огортав серпанок смутку. Йому подобались такі зміни. Він думав, що схожий на молодого чоловіка, який переживає нещасливе кохання чи ще якусь душевну травму й намагається зцілити свої рани, відвідуючи найгарніші куточки планети.