Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Врешті він встав і почав виводити пляму крові на своїх вельветових штанях. Він щосили тер її милом і щіточкою для нігтів, та невдовзі утомився, відклав штани й почав складати валізу. Він спакував речі Дікі так, як зазвичай пакував їх сам Дікі, помістивши зубну пасту та щітку в задню кишеню. Потім знову взявся відчищати пляму. На його піджаку було занадто багато слідів крові, щоб він міг знову його носити, тож йому доведеться позбутися його. Натомість він міг носити піджак Дікі, який теж був бежевого кольору й майже того ж розміру. Том скопіював той вельветовий костюм Дікі й замовив його в того ж кравця з Монджибелло. Свій піджак він сховав до валізи, спустився з нею до вестибюля і попросив рахунок.

Чоловік з рецепції поцікавився, де його товариш, і Том вигадав, ніби зустрічається з ним на вокзалі. Відповідь задовольнила службовця, він посміхнувся і побажав Тому «Buon viaggio» [31] Щасливої дороги ( іт .). .

Том зазирнув до ресторану неподалік готелю і, для підтримання сил, змусив себе проковтнути порцію супу. Він був насторожі, аби раптом не зустрітися із власником човна. Головне, подумав Том, покинути сьогодні Сан-Ремо. Якщо немає потяга чи автобуса, він візьме таксі до сусіднього міста.

Утім, на вокзалі Том дізнався, що о десятій двадцять чотири вирушає потяг на південь. Отже, придбає квиток у спальний вагон. Прокинеться завтра в Римі, а звідти потягом вирушить до Неаполя. Раптом уся ця затія здалася йому до безглуздості простою і в приступі самовпевненості він вирішив на кілька днів навідатися до Парижа.

— Spetta un momento [32] Заждіть хвилинку ( іт .). , — сказав він до касира, який уже хотів вручити йому квиток. Том дивився на свою валізу й думав про Париж. Лише мигцем, приміром, на два дні. Та й він нічого не мусить казати Мардж. Але Том раптово відкинув ідею з Парижем. Він не зможе там розслабитися. Йому страшенно кортіло повернутися до Монджибелло та залагодити справи з власністю Дікі.

Білі, туго напнуті простирадла в потязі здалися Тому чи не найбільшою розкішшю, яка траплялася йому в житті. Він погладив їх рукою перед тим, як вимкнути світло. Та ще й ця чиста блакитно-сіра ковдра і прохолодне повітря, що виривалося з потужного вентилятора над його головою, — Том відчував неймовірне задоволення від самої думки про можливості, які відкриються перед ним, щойно він заволодіє грошима Дікі, про інші ліжка, столи, моря, кораблі, валізи, сорочки та всілякі розкоші й утіхи. Він вимкнув світло, опустив голову на подушку й майже відразу заснув, щасливий, задоволений та абсолютно упевнений у своїх силах — він ще ніколи не почувався таким упевненим.

На вокзалі в Неаполі він зайшов до чоловічої вбиральні, вийняв з валізи зубну щітку й гребінець Дікі, загорнув їх у дощовик разом зі своїм вельветовий піджаком і заляпаними кров’ю штанами Дікі, і викинув той згорток до великого сміттєвого бака, що стояв біля стіни у провулку навпроти вокзалу. Тоді зайшов до кафе на площі поряд з автобусною станцією, поснідав лате з солодкою булочкою і об одинадцятій сів на старенький автобус до Монджибелло.

Він вийшов з автобуса й ледве на налетів на Мардж, одягнену в купальний костюм і вільний білий піджак, який вона завжди надягала на пляж.

— А де Дікі? — запитала дівчина.

— Він у Римі. — Том люб’язно посміхнувся, готовий до будь-яких запитань. — Він вирішив провести там кілька днів. Я приїхав, щоб зібрати для нього деякі речі.

— Він мешкає у когось?

— Ні, він зупинився в готелі. — Осяявши її ще однією, цього разу прощальною посмішкою, він узяв валізу й рушив дорогою до будинку Дікі. За мить він почув за спиною ляскання сандалів Мардж на корковій підошві й зупинився. — А як справи в нашому рідному Монджибелло?

— Ох, нудно. Як завжди. — Мардж засміялась. Вона була збентеженою, але пішла за ним до будинку.

Брама була відчиненою, а зі звичного сховку — з-під гнилого дерев’яного ящика, заповненого землею, в якому доживав віку якийсь нещасний кущ, — Том вийняв великий залізний ключ від дверей, і вони вийшли на терасу. Хтось пересунув стіл трохи вбік. На канапі-гойдалці лежала книжка. Мардж бувала тут після їхнього від’їзду, подумав Том. Його не було усього три дні, а здавалося, що минув цілий місяць.

— Як поживає Скіппі? — весело поцікавився Том, виймаючи з холодильника лоток із льодом. Скіппі був приблудним псом, якого Мардж знайшла кілька днів тому — бридкою чорно-білою дворнягою, якого Мардж балувала й вигодовувала, наче схиблена старушенція.