Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Мотор почав затихати.

Том обома руками тримався за борт. Думки ніби затуманились, він відчував полегшення та водночас не міг повірити, що врятувався, доки не відчув, що кожен подих обпікає горло та пронизує груди болем. Він оклигував дві чи, може, й десять хвилин і думав тільки про те, як би зібрати достатньо сил, щоб залізти назад до човна. Нарешті відштовхнувся, перекинув себе через борт й опустився на дно, лише ноги теліпалися над водою. Він лежав нерухомо, ледь-ледь намацуючи пальцями липку кров Дікі, змішану з водою, що витікала з його носа й рота. Том лежав, а його думки вже металися — він подумав про човен, заплямований кров’ю Дікі (а це означало, що він не зможе його повернути), про мотор, який йому доведеться завести. Про те, куди йому пливти.

Згадав про персні Дікі. Понишпорив у кишенях. Персні були на місці, та й куди вони могли подітися? Раптом він закашлявся, з очей потекли сльози, і на мить усе стало розмитим. Він намагався роззирнутися навколо, чи, бува, не наближався інший човен. Він протер очі. Поблизу нікого не було, лише невеликий човен десь далеко описував кола на воді. Том був упевнений, що його ніхто не помітив. Він глянув на дно човна. Чи можливо відмити всю ту кров? Він уже не раз чув, що збіса важко стерти плями крові. Спочатку він збирався повернути човен і пояснити власникові, якби той раптом запитав про його друга, що висадив його на берег в іншому місці. Але тепер це було неможливо.

Том обережно потягнув румпель. Нерухомий мотор враз ожив, чого й боявся Том, однак виявилося, що, на відміну від моря, він зможе дати йому раду, отож нема чого лякатися. Він рушив навмання до берега на північ від Сан-Ремо. Може, йому вдасться натрапити на якусь місцину, якусь безлюдну бухточку, де він зможе пристати до берега й вибратися на суходіл. А якщо хтось знайде човен? Тоді в нього виникнуть неабиякі проблеми. Він спробував опанувати себе, але ніяк не міг вигадати спосіб позбутися човна.

Том запримітив сосни, безлюдний на вигляд пляж з рудувато-бурим піском і зелені зарості оливкових дерев. Він повільно проїхав праворуч і ліворуч уздовж берега, аби пересвідчитись, що поблизу немає людей. Нікого не було. Він спрямував човен до мілководдя, обережно торкаючись румпеля, остерігаючись, аби мотор раптом знову не сказився. Тоді відчув, як ніс човна угрузнув у пісок. Опустив румпель до позначки «Стоп», потягнув за інший важіль, який зупинив мотор. Крадькома переліз через борт і занурився по коліна у воду. Наскільки зміг, заштовхав човен назад у море, перед тим забравши на берег два піджаки, свої черевики та пляшечку з одеколоном для Мардж.

Невеличка бухта, якихось п’ятнадцять футів завширшки, здавалася йому відлюдною і безпечною. Ніде не було навіть сліду людей, ніби сюди ще ніхто не забрідав. Том вирішив затопити човен.

Він узявся збирати камені завбільшки з людську голову, бо підіймати та складати до човна більші камені йому просто бракувало сил. Утім, незабаром йому довелося збирати й менші камінці, бо великих теж було обмаль. Він працював без спочину, боячись, що від утоми зомліє, якщо дозволить собі присісти бодай на хвилину, а поки вилежуватиметься, хтось може натрапити на нього. Коли камені вже ледь не висипалися за борт, Том узявся розхитувати човна, доки той не заповнився водою. Човен почав тонути, а Том штовхав його ще далі в море, аж доки вода не сягнула йому грудей і човен не пішов на дно. Тоді він з останніх сил повернувся на берег і якийсь час лежав, опустивши обличчя на пісок. Він узявся мізкувати, як дістанеться до готелю, як усе пояснить і що йому робити далі: він хотів покинути Сан-Ремо ще до сутінків і повернутися до Монджибелло. А ще йому слід було вигадати якусь історію для його мешканців.

Надвечір, якраз у той час, коли італійці та інші мешканці містечка збираються за вуличними столиками тутешніх кафе, прийнявши перед цим душ і гарно одягнувшись, та витріщаються на всіх, хто проходить повз них, спраглі до будь-якої розваги, Том повернувся до Сан-Ремо в самих лише плавках, черевиках і вельветовому піджаку Дікі, тримаючи під пахвою власний забризканий кров’ю одяг. Він рухався невимушено й повільно, адже був страшенно утомлений, хоча йшов із високо піднятою головою — лише тому, що дорогою він минав кафе, з яких на нього дивилися сотні людей. На жаль, то був єдиний спосіб дістатися до готелю. В одному барі на шляху до Сан-Ремо він підкріпив свої сили п’ятьма чашками кави та трьома порціями бренді, а зараз грав роль молодого чоловіка в гарній фізичній формі, що весь день провів у морі, адже був хорошим плавцем і геть не зважав на холод, і йому було до вподоби аж до смерку плавати у студеній воді. Том зайшов до готелю, узяв на рецепції свій ключ, піднявся у номер і замертво впав на ліжко. Він дозволить собі годинку перепочити, але ні в якому разі не має заснути, а то ще, не дай Боже, проспить аж до ранку. Він лежав, а коли відчув, що засинає, ураз підвівся і рушив до ванної, аби змочити обличчя. Тоді узяв мокрого рушника з собою на ліжко й обмахувався ним, щоб відігнати дрімоту.