Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Зненацька Дікі різко повернув праворуч, так різко, що обом довелося пригнутися й притиснутися до борту, аби вирівняти човен. Ліворуч від Тома виросла стіна білих бризок, які поступово опали й відкрили порожній горизонт. Вони знову розсікали безмежні морські простори та мчали бозна-куди. Дікі випробовував човен на швидкість і посміхався, його блакитні очі, що вдивлялися у далечінь, теж сміялися.

— У маленькому човні завжди здається, що швидкість набагато більша, ніж є насправді! — крикнув Дікі.

Том кивнув і посміхнувся, удаючи розуміння. А сам був страшенно наляканий. Хтозна, яка тут глибина. Якщо раптом з їхнім човном щось станеться, їм нізащо не допливти до берега чи принаймні йому не допливти. Утім, це також означало, що ніхто не зможе побачити, що вони роблять.

Дікі плавно повернув праворуч, у бік довгої смуги, оповитої туманом сірої землі, а Том міг ударити його, стрибнути на нього, поцілувати чи викинути за борт, і з такої відстані ніхто б нічого не побачив. Том укрився потом, йому було гаряче, тільки на чолі виступили холодні краплинки. Він боявся, але не моря чи його глибини — боявся Дікі. Він відчував, що зробить те, що замислив, відчував, що вже не спинить себе, мабуть, не зможе спинити, але боявся, що це йому не вдасться.

— Думаєш, я не зможу стрибнути у воду? — гукнув Том, розстібаючи свого піджака.

Дікі лише посміявся з його пропозиції, показавши всі свої бездоганні зуби, й не зводив очей із моря, що простягалося попереду. Том же роздягався. Він уже встиг зняти черевики та шкарпетки, а під штанами, як і Дікі, мав плавки.

— Я пірну, якщо ти теж пірнеш! — крикнув Том. — Пірнеш зі мною? — Він хотів, щоб Дікі спинив човен.

— Чи пірну я? Аякже! — Дікі різко вимкнув мотор. Крутнув румпель і зняв піджак. Човном почало тіпати, він втрачав швидкість. — Чого чекаєш? — Дікі кивнув на Томові штани, яких той досі не зняв.

Том подивився на далекий суходіл. Сан-Ремо було розмитою біло-рожевою плямою. Він узяв весло знічев’я, ніби задля розваги і, коли Дікі вже стягував свої штани, Том заніс весло й опустив його на голову Дікі.

— Агов! — вигукнув Дікі та скривився, сповзаючи з дерев’яного сидіння. Його вицвілі брови здійнялися вгору від несподіванки.

Том піднявся і ще раз ударив його веслом, різко, щосили, і звук був такий, наче хтось відпустив гумку на рогатці.

— Чорт забирай! — сердито пробурмотів Дікі, однак його блакитні очі вже закочувались, він утрачав свідомість.

Лівою рукою Том зацідив йому веслом у скроню. Край весла залишив на його шкірі глибокий поріз, що одразу заплив кров’ю. Дікі, скоцюрблений, лежав на дні човна та смикався. З його рота вирвався глухий стогін, такий гучний і сильний, що Том аж налякався. Він тричі ударив його по шиї краєм весла так, ніби тримав у руках сокиру й хотів відрубати Дікі голову. Човен захитався, вода хлюпнула йому на ногу, якою він упирався в борт. Він розсік веслом чоло Дікі, і з широкої рани повільно полилася кров. На мить, підіймаючи весло, Том відчув страшенну втому, однак Дікі, що лежав на дні, усе ще простягав до нього руки. Його довгі ноги випрямилися, готові завдати удару у відповідь. Том узявся за весло так, наче то був багнет, і щосили увігнав держака Дікі під ребра. Лише після цього розпластане тіло на дні човна заспокоїлось і завмерло. Том випростався і боляче втягнув повітря. Роззирнувся навколо. Поблизу не було човнів, не було нічого, тільки удалині виднілася маленька біла цятка, яка рухалася то вправо, то вліво — ще один моторний човен, що на повній швидкості повертався до берега.

Він схилився і стягнув зелений перстень Дікі. Сховав його до кишені. Другий перстень спочатку не піддавався, але Тому вдалося стягнути його, роздряпавши до крові палець Дікі. Обнишпорив кишені його штанів. Знайшов кілька французьких та італійський монет, але не став їх забирати. Узяв тільки ланцюжок із трьома ключами. Підняв піджак Дікі й вийняв пляшечку з одеколоном для Мардж, цигарки та срібну запальничку, огризок олівця, гаманець із крокодилової шкіри та кілька карток, що лежали в нагрудній кишені. Усі ці знахідки Том порозпихав по кишенях власного вельветового піджака. Тоді схопив мотузку, прив’язану до цементного блока. Іншим кінцем мотузку було прикріплено до металевого кільця на носі човна. Том спробував відв’язати її, однак мотузка трималася на міцнющому, мокрому й нерухомому вузлі, який, напевне, ніхто не чіпав уже бозна-скільки років. Він стукнув його кулаком. Треба було взяти з собою ножа.