Галина Пагутяк - Діти

Коли йому це набридало, він тікав за хату на своє місце, причому дуже довго готувався до втечі, вичікуючи, коли Євка забіжить на хвильку в свою кімнату.

Адась все ще сподівався, що Євка посвариться з його матір’ю і забереться під три чорти. В них дома завжди було тихо і спокійно. Мама ходила на уроки і дуже рідко сідала за рояль, щоб грати Шопена. Євці слон на вухо наступив. Вона то подовгу натискала на одну клавішу, то била по всіх одразу. Мамі це було не вельми приємно, але за таке нахабство вона, зрозуміла річ, не могла її прогнати.

Через три дні їхніх відправляли в Німеччину. Адась це знав, але боявся навіть вийти на вулицю, йому здавалося, що товариші від нього повідвертаються.

Мама ж думала інакше. Вранці вона зайшла до кімнати і сіла на ліжко. Адась прикинувся сонним і відвернувся до стіни.

— Адасю… Ти ж не спиш, — несподівано ніжно сказала мама. Відколи тут з’явилася Євка, вона майже не звертала на нього уваги.

— М-м-м… — промуркотів Адась і ще глибше заліз головою під подушку.

— Адасю, ти все чудово чуєш… Встань і піди до хлопців. Треба неодмінно з ними попрощатись, бо так негарно.!.

— Дай мені спокій! — зовсім не сонним голосом сказав Адась.

— Ні, це твій обов’язок!

У мами завжди було безліч обов’язків. Він теж був її обов’язком.

— Не піду!

— Як то не підеш! Єва теж вважає, що ти повинен піти.

— Єва, Єва!.. Хай іде під три чорти твоя Єва! — визвірився Адась. — Всюди пхає свого носа. Що, вона тут найстарша?!

— Тихше! — підвищила голос мама. — А то вона почує і образиться. Якби не Євочка…

— Сучка вона німецька, а не Євочка! — розлючено підскочив Адась і тут же захотів, щоб земля під ним провалилась.

— Добре… — тихо сказала мама. — Роби, як знаєш, але коли ти ще щось подібне скажеш…

Вона повільно підвелась і почовгала капцями в бік дверей.

Адась ще довго валявся на постелі, пробував навіть заснути, але не міг. Цікаво, яке лице було в Євки, коли вона підслуховувала під дверима? Що вона підслуховувала, то був факт, бо зразу стало надзвичайно тихо. Нарешті рипнули двері, і Євка побігла на роботу.

Він чекав, доки мама кудись піде (хоч би до сусідки), але вона гриміла на кухні каструлями, у грубці потріскували дрова.

«Добре, — подумав хлопець, — хай ображається скільки хоче, але я сказав правду. Хай я тут навіть вмру з голоду, хай вона навіть мене вижене, але фріцам прислужувати не буду».

Він зітхнув і сів на ліжку. «Якби не війна. Якби не війна, я написав би колись історію гуннів і ніколи б не одружувався». Адась натягнув сорочку, штани. Відчинив вікно. До землі було десь зо два метри. Мама просто під вікном посадила на якогось біса мальви.

Адась вчепився руками в підвіконня і сповз на карниз. В першу мить хлопцеві геть звело ноги від удару об землю, але він, не зойкнувши, сяк-так попідпирав поламані стебла і, ховаючись, пошкутильгав до хвіртки.

Він вирішив піти до Стася. Колись це був його найкращий товариш. Вони сиділи в гімназії поряд, але коли гімназію закрили, Стась пішов працювати коректором у міській друкарні. Приходив увечері і зразу ж брався за скрипку: готувався до іспитів у консерваторію.

Адась швидко знайшов величезний порожній будинок з вікнами без фіранок, піднявсь на другий поверх і нерішуче постукав. За дверима дико загавкав Тутмос, і чийсь хрипкий голос запитав:

— Хто там?

— Я, — відповів Адась.

— Хто-хто?

— Та я! Стась вдома?

Клацнув замок, потім заскрипів засув.

— A-а, привіт!

Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.

— В тебе хтось є? — збентежено промимрив Адась.

— Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. — Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.

— Їдеш? — запитав обережно.

Стась став гортати ноти.

— Всі їдемо.

— Ні, не всі!..

— Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..

— У Стефана туберкульоз знайшли…

— Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!

— Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?

— Я? — здивувався Стасик. — Тобі вірю, наприклад.

— А німцям віриш?

— Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. — Стась ніколи не був таким балакучим.