Галина Пагутяк - Діти

— Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?

— Всі! — безнадійно відмахнувся той. — І ти теж, не бійся. Я список бачив.

— Я? — похолов Адась.

— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.

— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…

— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.

— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!

— Бувай! — легко погодився той.

Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.

Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.

«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»

— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?

— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!

— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!

— В якому шпиталі?

— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.

Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.

Адась спустився вниз і сів собі на лавку.

— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.

Адась багатозначно посміхнувся:

— Нічого страшного…

Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.

— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.

— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?

— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.

Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.

«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.

— Як то їдеш? Чому? А я…

— Їду, бо всі їдуть.

— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.

— Ні, тебе жаль!

— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.

— Що? — підняв на неї очі Адась.

— Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?

— Ясно! — підхопився Адась. — Бувай! Ти коли прийдеш?

— Ввечері, як завжди…

— Приходь, приходь! — випалив він і побіг до виходу.

Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.

Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…

Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою — ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.

Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.

Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.

В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».

Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» — обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:

— Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!

Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…