Галина Пагутяк - Діти

Тут я вже хотів устати і сказати їй пару теплих слів, а Даник мій побілів, як полотно: «Михайле, не заводься! Тут справді людей нема. Ходімо!» Ну, ми й пішли, хоч було ще рано. Я прихопив півпляшки в кишеню. Шкода лишати. Не на дармові ж куплено. Даник розплатився. Надворі його геть розібрало. Вперся, що хоче на таксі додому приїхати. Ми з ним на одній вулиці живемо, близько від ресторану. Дурний, таксі йому подавай! Дощ почався. Прошу його: «Ходімо!» А він, бачиш, пан: «Я додому пішки не піду! Хоч промокну до нитки, але діждуся машини!»

П’яний, звісно.

«Добре, — кажу, — я сам піду. Завтра на роботу зранку».

Даник ні мур-мур. Далі стоїть, зупиняє машини. Так хто стане перед п’яним? Даник уже вголос почав матюкатись. Я спиняю: «Чи тобі баньки посліпли, чи ти здурів? Заберуть у витверезник, що ти тоді заспіваєш?» Я теж був під газом, але вже не так, аби цирк на вулиці влаштовувати.

Тут якраз над’їхав Бец, завбазою. Чорна «Волга»! Навіть морди не повернув, ніби ми не живі люди, а стовпи придорожні. Ну, Даник скипів… Де він взяв того каменя, не знаю. Скло в момент розлетілося! Я вже далі не дивився. Кричу: «Данику, втікай!» А той стоїть і труситься з люті. Бец спинив машину, але не вилазить. Боїться. Мене він, слава богу, не засік. Я зразу відскочив, став, де темніше. Якби Даник зметикував що й до чого, то дідька ясного знайшли б його! Нащо йому здався той опасистий Бецюга? Такий через тебе переїде, як через місток, і навіть не подивиться.

Кажу я тому піжону культурно: «Вашу даму можна?» А він: «Звідки ти такий взявся? Топай, поки фотографії не зіпсував». Ото, думаю, зв’язалась Надька з барахлом. А ще костюм лавсановий надів. То якийсь чужий був, не з нашого міста. Стою, думаю, що б його сказати. Надька відвернулась, мовчить, хоча б словечко за мене замовила! А той тип: «Чого стоїш? Топай!»

Глянув я на Даника і Михайла, а вони мені моргають. Підмога, мовляв, буде. Молодці хлопці! Махнув їм рукою: не бійтесь, сам справлюсь, й кажу до Надьчиного кавалера: «Отам кореші мої… Один з них три роки в тюрмі відсидів…» А Надька як присне: «Він перший розряд по боксу має!» Тобто той, командировочний… Нацькувати хоче нас. Баби таке люблять. Молодші котрі… А Надьці хіба вісімнадцять стукнуло. Вітер у голові гуляє. Бачу, командировочний уже скис. У нього такий самий розряд по боксу, як і в Надьки. Але для понту гонориться. Каже: «Твоє щастя, що у мене костюм новий, жаль м’яти. І виражайся культурно, бо хана тобі буде…»

Ха, а про фотографію хто сказав? Комік. Чарлі Чаплін! Заливає мені вуха: «Хотів я знати, що ти за птиця. Чи, бува, не піжон. Але бачу, постояти за себе умієш… Дай п’ять!» Взяв я Надьку, пішли танцювати. А вона до мене липне, як муха: «Ой Вовочко, як добре, що ти не злякався! У нього й справді перший розряд по боксу». «Лайно, — кажу, — в нього, а не розряд!» Може, при дамі так і не слід виражатись. Але зло мене взяло, що вона того типа вигороджує. То й кажу: «Щоб я тебе з ним більше не бачив!» А сам чекаю: от візьме та й викине Надька якогось коника. Язиката дівка, зганьбить. «Добре, — каже Надька. — Тільки ради тебе, Вовочко». І так і тулиться.

«Е, — кажу, — ти ці штуки припини! Мала ще…» А вона: «Добре, Вовочко! Ех, знав би ти, як мені життя красивого хочеться! Квартиру з ванною, килим на підлозі… І щоб машина була. А то в автобусі на одній нозі стояти набридло. А я ж красива… Казали мені: «Тобі, Надько, з твоєю зовнішністю хіба по ресторанах та по пляжах розгулювати»".

Засміявся я: «Тобі б з Даником про таке говорити! Йому теж остобісіло по автобусах їздити. Ото була б пара калош! Тільки він на тебе і не подивиться, йому доньки якогось директора треба».

Надька спохмурніла одразу: «Вже й помріяти не можна! А ти хоча б таким жмотом не був. Зводив би колись в ресторан…» — «Нема чого з себе паню корчити! Сама на швейній фабриці працюєш… Скільки ти там заробляєш?» — «На шмотки вистачає». — «А я сто двадцять. А коли б оженився, то дулю би мав. На куриво жінка б по п’ятнадцять копійок раз на два дні давала та ще на пиво раз на місяць». — «Вово, ну хіба можна таке дівчині говорити?» — «Можна! Хай відтепер вчиться копійку берегти». — «Ну й дурний!»

Потанцювали, значить. Кажу я Надьці на прощання:

«Ну, бувай! В суботу я на танці прийду. Подивлюсь, як ти там поводишся». — «А потім що?» От, думаю, язичок. Де вона встигла всього того навчитися?

«Не будь така лукава! Потім, може, почну тебе розуму вчити».

«Потрібний ти мені!»

Ламається Надька. Я й пішов. А хлопці тим часом змились. Другого дня дізнався, що Даник в міліцію потрапив. Знав, у кого каменя кинути, у Беца! Нема того, щоб культурно посидіти та й додому піти, в ліжко.