Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

«То що?» - спитав я її.

«Міністр їде, - сказала вона. - Тому за нас так цими днями взялися, тому всіх слабких уже повкидали в лазарет. - Вона махнула рукою на комплекс для охорони, який увесь так і світився. - Глянь, скільки в них електрики на це йде, послухай цей нещасний генератор . Єдиний спосіб так світити - це вимкнути огорожу».

«То що, тікати? - спитав я. - Так тут і тікати нема куди».

«Ну, що ж, ми всі тут помремо, - сказала вона. - Цей спочинок нам гарантований. Але не сьогодні!»

І раптом вона пішла через темний двір, обережно, але дуже швидко. Я наздогнав її біля паркану, ми присіли. Паркан був, власне, подвійний: два паралельні ряди бетонних стовпів, на яких натягнуто кабелі з побурілими керамічними ізоляторами. Між ними - смужка нічийної землі, де буйно розрослися дикий імбир і редиска, що їх ніхто не міг красти.

Вона зібралася потягтися через дроти. «Чекайте, - сказав я, - може, краще перевіримо?» Але Моннан потяглася під паркан і витягла дві редиски, холодні й хрумкі, і ми одразу їх з’їли. Тоді набрали дикого імбиру. Усіх старих жінок у таборі відправляли в загін копачів: вони мали ховати тіла там, де вони загинули, - на таку глибину, щоб дощем назад не вимило. І зразу було зрозуміло, який імбир ріс із мертвого тіла: його квіти були великі й переливчасто-жовті, і, якщо рослина проросла з-поміж ребер, її важко було витягти.

Коли ми набили всі кишені, ми ще з’їли редиски, і я відчув, як вона очищує мої зуби. «О щастя володіння дефіцитом! - проголосила Моннан і доїла свою редиску повністю: і корінь, і пагін, і квіти. - Це місце - просто урок попиту і пропозиції. Ось моя дошка, - сказала вона, показуючи на нічне небо. Потім поклала руку на дріт. - А це - мій останній іспит!»

К. Кі підскочила зі свого стільця.

- Заждіть! - сказала вона. - Це часом не професорка Лі Моннан, яку засудили разом зі студентами?

Командир Ґа зупинився.

- Професорка? - спитав він нас. - А що вона викладала?

Це була величезна помилка. Пубйоківці тільки головами похитали. Ми щойно дали підопічному більше інформації, ніж він нам. Ми відправили геть обох стажерів і попросили командира Ґа продовжувати.

- А куди потрапили її студенти? - спитав Ґа. - Чи Моннан пережила їх у таборі номер 33?

- Просимо продовжувати, - сказали ми. - Коли ви все розкажете, то ми відповімо на ваше запитання.

Командир Ґа на мить над цим замислився. Потім кивнув і продовжив:

- Там був ставок, де охорона розводила форель, щоб годувати свої сім’ї. Рибу кожного ранку рахували, і якщо хоч однієї недораховувалися, то всьому таборові не давали їсти. Я пішов за Моннан до краю того круглого ставка, а вона присіла й витягла з чорної води рибину. Це вийшло не з першого разу, але в неї була сплетена з дроту сіть, і завдяки намотаній на руки тканині вона міцно її тримала. Вона взяла рибу під грудні плавці - таку здорову, таку ідеально живу. «Притисни її тут, над хвостом, - сказала вона. - А тепер помасажуй отут, під пузом . Коли намацаєш ікру - натискай». Моннан підняла рибу і вичавила собі в рот помаранчеву цівку ікри. Тоді випустила рибу назад. Потім настала моя черга. Моннан зловила ще одну рибу і показала, як визначити, що то самиця. «Тільки сильно натисни, - попередила вона, - а то лайна наїсися» . Я придавив рибину, і мені в лице вистрілила ікра, на диво тепла. Драглиста, солона, безсумнівно жива, я відчував її запах на обличчі, витерся й облизав руки. Я потренувався, і все в мене пішло як по маслу. Ми видоїли з десяток рибин, а зірки все сунули небом, і ми, вражені, сиділи під ними.

«Чому ви мені допомагаєте?» - спитав я.

«Я стара, - сказала вона. - Старі так завжди роблять».

«Так, а чому я?»

Моннан потерла руки землею, щоб позбутися запаху. «Тобі це необхідно, - сказала вона. - За зиму з тебе зійшло десять кілограмів. Ще десяти зайвих у тебе немає»

«Я хочу спитати, а чому вам я важливий?»

«Ти чув про в’язницю номер 9?»

«Чув».

«То їхня найвигідніша шахта: п’ять охоронців на півтори тисячі в’язнів. Вони просто стоять за брамою і ніколи туди не заходять. Там уся в’язниця - це шахта: ні бараків, ні кухні, ні лазарету…»

«Ну я ж кажу, що чув, - сказав я. - Ви хочете сказати, нам пощастило, що ми в хорошій тюрмі?»

Моннан підвелася.

«Я чула, у дев’ятій була пожежа, - сказала вона. - Охорона не відчиняла браму, нікого не випускала, і всі в’язні згоріли або вчаділи».

Я кивнув, визнаючи, що це сумна історія, але сказав:

«Ви не відповіли на моє запитання».

«Міністр завтра прибуває з інспекцією на шахту. Подумай, що діється зараз. Уяви, яким лайном його встигли пообливати. - Вона взяла мене за плече. - Тобі не можна блазнювати про руки-ноги на самокритиці. Не можна по-дурному витріщатися на охоронців. І оті бесіди зі старим у лазареті теж припини».