Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Чон До з печальним розумінням подивився на неї:

- Я знаю, який сон йому сниться. Через який сон він приходить на кухню.

- Повір мені, - заперечила Ванда, - ти не знаєш мого дядька.

Чон До кивнув.

- Справді, - погодився він.

Вона подивилася на нього, знову з прикрістю.

- Гаразд, - сказала вона, - розкажи.

- Я тільки хочу допомогти тобі його зрозуміти.

- Розкажи, - повторила Ванда.

- Що тунель обвалиться, - сказав Чон До.

- У тюремних шахтах?

- Отож, - сказав Чон До. - Коли обвалюється тунель, ми маємо відкопувати завалених. Очі в них тоді пласкі й заліплені. А роти - завжди широко роззявлені й повні землі. На це дивитися просто немає сили - така забита землею горлянка, бурий брудний язик… Це - наш найбільший страх, який закінчується тим, що всі стоять колом навколо тебе й дивляться на жах твоїх останніх хвилин. То твій дядько, коли ти його бачиш уночі біля раковини, - це він прокинувся від сну, у якому вдихає землю. У такому сні повна темрява. Ти затримуєш подих, затримуєш, а коли вже сили нема, коли ось-ось вдихнеш землю - прокидаєшся, задихаючись. Після такого сну мені необхідно вмитися. Якийсь час я просто дихаю - і більш нічого, але весь час здається, що не віддихаюсь.

Ванда якусь мить дивилася на нього.

Сказала:

- Я хочу тобі дещо дати, добре?

Вона дала йому маленький фотоапаратик, який уміщувався на долоні. Схожий він бачив у Японії.

- Сфотографуй мене, - попросила Ванда. - Просто наведи й натисни кнопку.

Він узяв апарат у темряві. На ньому був маленький екран, на якому ледве видніли обриси того, що в об’єктиві. І - спалах.

Ванда сунула руку в кишеню й дістала яскраво-червоний мобільний телефон. Коли вона показала його Чонові До, там на екрані показався його знімок.

- Їх зробили для Іраку, - розповіла вона. - Я давала такі місцевим людям, які до нас ставилися дружньо. Якщо вони відчувають, що мають щось мені показати, то фотографують. Знімок іде на супутник, а потім - особисто мені. Пам’яті в апараті немає, фотографії не зберігаються. Ніхто ніколи не зможе дізнатися, що ти сфотографував чи куди воно пішло.

- А що ти хочеш, щоб я фотографував?

- Нічого конкретного, - сказала Ванда. - Усе, що хочеш. Коли захочеш показати мені щось таке, що допоможе зрозуміти твою країну, просто натисни кнопку.

Він роззирнувся, немовби гадаючи, що можна в такому темному світі сфотографувати.

- Не бійся! - Ванда нахилилася до нього. - Простягни руку і сфотографуй нас!

Він відчув, як вона притислася до нього, закинула йому руку на плече.

Він сфотографував, потім подивився на екран.

- Мені треба було всміхнутися? - спитав він, повертаючи Ванді телефон.

Вона подивилася на знімок.

- Яке інтимне фото, - засміялася вона. - Ну так, ти міг би трохи розслабитись. Усмішка б не завадила.

- Інтимне… - повторив Чон До. - Я цього слова не знаю.

- Ну, розумієш, близьке, - спробувала пояснити Ванда. - Коли двоє людей усім діляться й між ними немає таємниць.

Чон До подивився на фото.

- Інтимне, - сказав він.

Уночі вві сні Чон До почув Бо Сона. Оскільки цей хлопчик був глухий, то говорив дуже гучно, а вві сні це було ще гірше - він міг цілу ніч репетувати, вигукувати незрозумілі плутані фрази. Чон До відвів йому нари в коридорі, де більшість хлопців ціпеніли від холоду: поцокотять зубами, поцокотять - і далі тиша. Але з Бо Соном це не пройшло - від цього він уві сні став ще гучніше кричати. І цієї ночі Чон До чув його ниття й голосіння і якимось чином почав розуміти глухого хлопчика. Набір звуків сходився в слова, і хоча Чон До не міг скласти їх у речення, але розумів, що Бо Сон намагається донести до нього якусь важливу істину. Ця істина була велична й жахлива, і щойно в словах глухого хлопчика став проглядатися певний сенс, щойно глухий відчув, що його чують, - Чон До прокинувся.

Розплющив очі й побачив собачий писок: пес приліз на його подушку. Чон До бачив, як під повіками рухаються очі тварини, що тихенько скавчить у своєму страшному сні. Він простяг руку й погладив тварину вздовж шерсті - скавчання припинилося.

Чон До натяг штани й нову білу сорочку. Босим пішов до кімнати доктора Сона. Там була лише спакована валіза в ногах ліжка.

Нікого не було ні на кухні, ні в їдальні.

Знайшов він доктора лише в загороді, той сидів біля дерев’яного столика для пікніка. Віяв опівнічний вітерець. Через місяць, який щойно зійшов, перебігали хмари. Доктор Сон уже знову перевдягнувся в костюм із краваткою.

- До мене заходила жінка з ЦРУ, - сказав Чон До.