Глибоко вдихнув, витер з волосся воду.
- Конбан ва , - звернувся він до незнайомця. - Оденкі кес да?
- Оґенкі дес ка , - поправив із човна Ґіль.
- Дес ка, - повторив Чон До.
Прибіг собака з жовтим м’ячем.
Якусь мить чоловік не рухався. Потім зробив крок назад.
- Бери його! - крикнув офіцер Со.
Чоловік швидко побіг, і Чон До в мокрих джинсах, в обліплених піском кросівках кинувся навздогін. Собака був великий і білий, він біг, збуджено підскакуючи. Японець мчав прямо вздовж пляжу, майже невидимий: тільки собака білою плямою маячив то з одного, то з другого боку від хазяїна. Чон До біг, напруживши всі сили. Зосередився він лише на тупоті ніг попереду, ритмічному, як пульс. Потім заплющив очі. У тунелях у Чона До розвинулася здатність відчувати людей, недоступних зору. Якщо вони були поблизу, він міг на них націлитися, зосередитися. Його батько, Начальник сиріт, завжди створював у нього враження, що мати померла, але Чон До відчував, що це неправда: вона була жива й здорова, але десь поза доступом. Навпаки, не чувши жодних новин про долю Начальника, Чон До відчував, що батько вже не на цьому світі. Головний принцип бою в темряві не відрізнявся: треба сприйняти супротивника, відчути його, а до уяви в жодному разі не вдаватися. Та темрява, що в голові і яку уява заповнює о`бразами та історіями, не має нічого спільного зі справжньою темрявою навколо.
Попереду почувся глухий звук падіння - таке Чон До чув тисячі разів. Підбіг туди, де чоловік обтрушувався. Обліплене піском, його обличчя було наче в привида. Вони, сопучи, боролися, і їхнє дихання біліло в темряві.
Правду кажучи, Чон До ніколи не мав надзвичайних результатів на турнірах. Якщо бій відбувається в темряві, прямий удар тільки показує супротивникові, де ти є. У темряві треба бити немов крізь людину. Важливі якнайбільший розмах руки й удар ногою з розвороту - вони потребують багато простору, але ж одразу збивають з ніг. А на змаганні супротивник може розпізнати подібний рух іще здалеку. І просто відскакує. Що зробить поночі оцей чоловік, який щойно зіп’явся на ноги? Чон До вдарив його з розвороту ногою по голові - і незнайомець упав.
Собака був надзвичайно енергійний - чи то від хвилювання, чи від досади. Він підбіг до непритомного хазяїна, впустив свій м’яч. Чон До хотів був кинути м’яч, але боявся наблизитися до собачих зубів. І раптом зрозумів: тварина не махає хвостом. Побачив у пітьмі якийсь зблиск - як виявилося, то були окуляри японця. Надягнув їх - і розпливчасте світло над дюнами перетворилося на чіткі ясні цяточки вогнів у вікнах. Японці, виявляється, жили не у великих житлових будівлях, а в менших, відокремлених бараках.
Чон До сунув окуляри в кишеню, тоді взяв чоловіка за ноги й потяг по піску. Пес гарчав і коротко, сердито гавкав. Коли Чон До озирнувся, собака гарчав в обличчя хазяїна і шкріб лапою його щоки й лоб. Чон До тягнув далі, схиливши голову.
Перший день у тунелі - це ще нічого, але коли наступного дня прокидаєшся, розплющуєш очі - отоді ти по-справжньому починаєш бачити. Якщо заплющити очі, то голова почне показувати тобі всіляке божевільне кіно, щось таке, ніби на тебе ззаду кидається собака. А от якщо очі розплющити, то перед тобою стоїть ніщо - власне те, що ти робиш.
Коли нарешті Чон До знайшов у темряві свій човен, він опустив ношу на алюмінієві поперечини. Чоловік розплющив очі й повів ними туди-сюди, нічого не розуміючи.
- Що ти зробив із його пикою? - спитав Ґіль.
- А ви де були? - відказав Чон До. - Він же важкий.
- Ну я ж тільки перекладач, - виправдався Ґіль.
Офіцер Со поплескав Чона До по спині.
- Непогано для сироти, - похвалив він.
Чон До спалахнув:
- Я вам не сирота! І ви, блядь, хто такі, що кажете, ніби сто разів це робили! Ми припливли сюди без жодного плану, і тільки я тут бігаю, ловлю невідомо кого, сам! А ви навіть підтягти його до човна не допомогли!
- Мені треба було побачити, з якого ти тіста, - мовив офіцер Со. - Наступного разу будемо думати.
- Так не буде ж наступного разу! - вигукнув Чон До.
Ґіль і Чон До розвернули човен проти хвиль. Їх добряче потріпало, поки офіцер Со заводив мотор. І ось уже всі четверо опинилися в човні й попливли у відкрите море.
Офіцер Со сказав:
- Слухай, воно потім простіше стає. Просто не думай про це, та й усе. Я тобі тоді локшини навішав, коли ото казав про двадцять сім викрадень. Хто ж їх рахує? Зробив - і забуваєш, раз за разом. Спіймав когось руками, а душею - відпусти. Не рахуй, навпаки - забудь.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу