Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.

- Розбереш що-небудь? - спитав він.

Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина - мабуть, собака, але великий, завбільшки з вовка. Чоловік щось зробив, і собака знову відбіг.

Чон До розвернувся до офіцера Со:

- Там чоловік, з собакою.

Офіцер Со сів і поклав руку на мотор.

- Він сам?

Чон До кивнув.

- Що за собака - це акіта?

Порід Чон До не знав. Раз на тиждень сироти чистили місцеву собачу ферму. Собаки - то були брудні тварини, які за першої можливості кусаються; було видно, як вони кидалися на стовпи своїх загорож, гризучи дерево. То й усе, що Чонові До треба було знати про собак.

- Поки він махає хвостом - нема чого хвилюватися, - запевнив офіцер Со.

Ґіль додав:

- Японці вчать своїх собак різних штучок. Скажи собаці: «Хороший собачка. Сидіти. - Йоші-йоші. Осуварі каваї дес не ».

- Та заткнись ти вже з тією японською, - кинув Чон До.

Чон До хотів спитати, чи є якийсь план дій, але офіцер Со просто повів човен до берега. Там, удома, у Пханмунджомі, Чон До командував тунельним загоном, тож йому видавали спиртне і щотижневі талони на жінок. За три дні в нього мав бути чвертьфінал національного турніру з тхеквондо.

Загін Чона До раз на місяць прочісував тунель під демілітаризованою зоною, і ці дії велися без освітлення: треба було бігти по кілька кілометрів у повній темряві, вмикаючи червоні лампи тільки в тому випадку, коли попереду був кінець тунелю й треба було перевірити печаті й натягнуті над долівкою дроти. Працювали вони так, що були готові в будь-який момент зустрітися з південними корейцями, і щодня, крім дощового сезону, коли тунелі ставали занадто грузькими, тренувалися пліч-о-пліч при нульовому освітленні. Подейкували, що в Південній Кореї солдати мали американські прилади нічного бачення. Єдиною зброєю Чона До та його команди була темрява.

Коли хвилі стали сильнішими, Чон До занервував і звернувся до Ґіля:

- А що то була за справа з мінами, яка гірша за їхнє знешкодження?

- Наносити їх на мапу, - обізвався Ґіль.

- Як - із детектором?

- А металошукачі тут не допоможуть, - сказав Ґіль, - в американців тепер міни пластикові. Ми робили карти, позначаючи ймовірне розташування мін, з огляду на місцевість і психологію. Коли дорога сама тебе змушує пройти якусь ділянку або шлях залежить від коріння дерев, то ми припускаємо, що там міна, і позначаємо її. Ми всю ніч проводили на мінному полі, на кожному кроці ризикуючи життям, - і заради чого? Ранок настає, міни лишаються, де були, ворог теж.

Чон До знав, кому зазвичай дістаються найгірші роботи - тунельна розвідка, субмарини на дванадцять матросів, міни, біохімія, - і раптом він побачив Ґіля геть із інакшого боку.

- То ти сирота, - сказав Чон До.

Ґіль вражено подивився на нього.

- Зовсім ні. А ти?

- Ні, - відповів Чон До. - Я - ні.

Загін Чона До складався з сиріт, хоча самого Чона це не стосувалося. У КНДРівських документах він був прописаний за адресою «Довгого майбутнього», і тепер це його присуд і вирок. Цю проблему ніхто в Північній Кореї не міг би розв’язати, така його доля. Він провів життя з сиротами, розумів їхній особливий стан, тож не мав до них тієї відрази, яка була в більшості людей. Просто він не був одним із них.

- Ти тепер перекладач? - спитав Чон До.

- Якщо достатньо довго поповзати мінними полями, - сказав Ґіль, - то тебе винагородять. Пошлють у якесь тепле місце, як-от мовні курси.

Офіцер Со невесело реготнув.

Біла піна з бурунів тепер перекидалася через борт у човен.

- Головне лайно в цьому, - зізнався Ґіль, - що тепер, коли я йду вулицею, все думаю собі: «Отут я б поставив міну». Чи ловлю себе на тому, що обминаю певні місця, наприклад пороги. Або й боюся просто перед пісуаром стати. Уже й у парку погуляти спокійно не можу.

- У парку? - перепитав Чон До. Він ніколи не бачив парків.

- Годі, - увірвав розмову офіцер Со. - На курси японської потрібно знайти нового викладача.

Він приглушив мотор, і голос прибою посилився, а човен захитався на хвилях.

Вони бачили чоловіка, який спостерігав за ними, але тепер вони безпорадно бовталися метрів за двадцять від берега. Коли Чон До відчув, що човен починає перевертатися, він вискочив за борт, щоб його вирівняти, і, хоча глибина була лише по пояс, хвилі збивали з ніг. Приплив проніс Чона До над піщаним дном, а потім він, закашлюючись, висунувся з води. Чоловік на пляжі нічого не сказав. Було майже зовсім темно, коли Чон До вибрався на берег.