Чому ж ви будете вірити, громадяни? Брехливим чуткам чи власним очам?
Але повернімося до сьогоднішньої передачі: попереду на вас чекає запис славної промови Кім Ір Сена 15 квітня 71 року Чучхе [2] Літочислення Північної Кореї ведеться від народження Кім Ір Сена - 1912 року. Цей рік і називається першим роком Чучхе.
та оголошення від міністра забезпечення товариша Бука щодо продовження строку служби компактних флуоресцентних лампочок. Але перед тим - музичний дарунок для вас, громадяни: ми радо представляємо вам нову пхеньянську оперну співачку. Великий Керівник дав їй ім’я Прекрасна Гостя. І зараз вона заспіває для вас, патріоти, арії з «Моря крові». Тож повертайтеся до своїх верстатів, громадяни, і подвоюйте темпи виробництва під спів нашої Прекрасної Гості про історію найвеличнішої країни світу, Корейської Народно-Демократичної Республіки!
Біографія Чона До
Мати Чона До була співачкою. Тільки це розповідав про неї батько Чона, Начальник сиріт. Він тримав її фотографію у своїй кімнатці в «Довгому майбутньому». Мати була гарна з лиця - на фото великі очі дивляться кудись убік, із трохи стиснутих губ немовби готове зірватися ще не вимовлене слово. Оскільки всіх красивих жінок із провінції звозили до Пхеньяна, то, вочевидь, з матір’ю Чона До сталося саме так. Справжнім доказом того був сам Начальник сиріт. Ночами він пив, і сироти з бараків чули його плач і голосіння, якісь нерозбірливі спроби домовитися з тієї жінкою на фотографії. Тільки Чонові До було дозволено втішати його й урешті забрати з його рук пляшку.
Як найстарший хлопчик у «Довгому майбутньому», Чон До мав певні обов’язки: розподіляв їжу, приписував кожному нари, перейменовував новоприбулих хлопчиків відповідно до списку 114 Великих Мучеників Революції. І Начальник сиріт серйозно ставився до того, щоб не виділяти з-поміж інших свого сина, єдиного хлопчика в «Довгому майбутньому», який не був сиротою. Якщо в кролятнику було брудно, то на ніч у ньому замикали саме Чона До. Коли хтось із хлопців намочував нари, саме Чон До мусив відшкрібати з підлоги замерзлу сечу. Чон До не хвалився перед іншими, що він - син Начальника, а не просто дитина, яку батьки «загубили» дорогою до табору 9-27. Коли б хто хотів розібратися, то для нього це було б очевидним: Чон До потрапив до табору раніше за всіх інших, і його ніхто не всиновив саме тому, що батько б нікому свого єдиного сина не віддав. Цілком розумним було припустити, що коли матір хлопця забрали до Пхеньяна, то батько влаштувався на єдину роботу, яка дозволяла йому водночас і заробляти на життя, і доглядати сина.
Найпевнішим свідченням того, що жінка на фотографії - мати Чона До, була та безжальність, із якою Начальник сиріт його карав. Це могло означати тільки те, що в особі Чона До він бачив щоденне нагадування про той непроминальний біль і образу, які відчув, утративши дружину. Тільки батько, який несе в душі таке страждання, може забрати в сина взимку чоботи. Тільки справжній батько, з плоті й крові, може припекти сина розжареною лопатою для вугілля.
Уряди- годи групу дітей переводили з табору на якийсь завод, а навесні люди з китайським акцентом приходили вибирати когось для себе. Або ж будь-хто, здатний нагодувати дітей і піднести пляшку Начальникові, міг забрати їх на день. Навесні вони насипали пісок у мішки для баласту, узимку залізними ломами збивали кригу біля причалів. У цехах -за миску холодної локшини вигрібали лопатами жирні кучеряві металеві обрізки. А найкраще годували на залізниці: там давали наваристий пряний суп. Якось, прибираючи в товарних вагонах, діти вимітали звідти рештки порошку, схожого на сіль. А щойно спітніли - стали повністю червоні: і руки, і обличчя, і зуби. Потяг був завантажений хімікатами для фабрики, де виробляли фарби. Кілька тижнів діти так червоними й ходили.
А потім був рік Чучхе 85-й, повені. Три тижні лив дощ, але з гучномовців ані слова не чути було про змиті водою тераси, знесені дамби, про села, які повалилися одне на одне, підхоплені потоком. Армія була зайнята: рятували від повені завод «Сунлі-58», тож хлопцям видали мотузки та багри з довгими ручками, щоб виловлювали людей з річки Чхонджин, поки тих не знесло до гавані. Воду суцільно вкривали дрова й колоди, бочки з-під бензину, діжки від сортирів. На поверхні гойдалися тракторна шина, радянський холодильник. Дітям було чути, як по річковому дну гуркотять товарні вагони. Пронесло мимо навіс від військового фургона, за який відчайдушно чіплялася ціла сім’я. І тут із води висунулася молода жінка з безмовно розкритим ротом, сирота на ім’я Бо Сон простяг їй руку - і його теж забрав потік. Бо Сон прибув до сирітського табору слабким хлопчиком, і, коли виявилося, що він не чує, Чон До дав йому ім’я Ун Бо Сон [3] У корейців, як і в інших народів Далекого Сходу, прізвище заведено подавати перед ім’ям.
на честь 37-го Мученика Революції, котрий, як відомо, заткнув вуха землею, щоб не чути звуку пострілів, які він без ліку спрямовував у японців.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу