Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».
Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.
На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.
- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.
- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.
Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.
- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.
Офіцер Со відповів:
- Я багато років нікого не викрадав.
Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.
- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.
- Правда?
- Ну двадцять сім.
Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.
Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »
Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.
Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.
- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.
Чон До й офіцер Со перезирнулися.
Офіцер Со звернувся до Ґіля:
- Повтори йому, як буде «Як справи?».
- Оґенкі дес ка , - сказав Ґіль.
- Оґенкі дес ка , - повторив Чон До. - Оґенкі дес ка.
- Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка , - зауважив офіцер Со. - А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».
- А що це означає - «спишу з берега»? - поцікавився Чон До.
- Колись ми так це називали. - Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. - Просто скажи це як слід.
Чон До спитав:
- А чому Ґіля не послати? Він же по-японськи говорить.
Офіцер Со знову втупився у хвилі.
- Ти знаєш, навіщо ти тут.
- А навіщо? - уточнив Ґіль.
- Бо він уміє битися в темряві, - відповів офіцер Со.
Ґіль розвернувся до Чон До.
- Тобто це твоя робота, твоя кар’єра? - спитав він.
- Я керую командою нападу, - пояснив Чон До. - Ми здебільшого бігаємо в темряві, але так, і б’ємося теж.
Ґіль сказав:
- А я думав, це в мене робота фігова.
- А яка в тебе? - поцікавився Чон До.
- Перед мовними курсами яка була? Наземні міни.
- Типу їх знешкоджувати?
- Якби ж то, - мовив Ґіль.
Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.
Ґіль підняв руку:
- Ось. Хтось на березі. Жінка.
Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.
- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.
- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.
- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.
- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?
Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».
Тоді офіцер озвався:
- Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу