Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Будь-хто на Східному морі.

- А в Пхеньяні?

- Ні, - відповів Чон До. - То дуже далеко, там гори. Сигнал іде над водою.

- Але всі, хто слухав…

- Кораблі, навігаційні станції, військовий флот - оці всі. І я не сумніваюся, що й він теж почув.

- У твоєму сні?

- Уві сні - так. У тому сні, де він пливе далеко-далеко, і ясне сонце, і в його човні приймач. Це так само реально, як і акули, що здіймаються з темних вод, і їхні зуби в моїй руці. Я знаю - кожен є і сном, і явою, але весь час забуваю, де що, а правдиве і одне, і друге. Більш нічого не скажу. Не знаю, що більш правдиве.

- Оберімо красиву історію, де ясне сонце й де ніхто нас не почує, - сказала жінка. - Вона і є правдою. А не та страшна, з акулами.

- Але чи не страшніше опинитися самому-одному в морі, повністю відрізаним від усіх, від друзів, сім’ї, без точного напрямку, без жодної розради, крім радіоприймача?

Вона торкнулася його щоки:

- То твоя історія. Ти ж намагаєшся мені розповісти про себе, чи не так?

Чон До подивився на неї довгим поглядом.

- Бідолашний хлопчику. Бідолашний мій хлопчику. Воно не має бути так. Повернися зі свого моря, усе може бути інакше. Тобі не потрібне радіо, я з тобою. Тобі не треба обирати самоту.

Вона нахилилася до нього й ніжно поцілувала в лоб і щоки.

Потім сіла й задивилася на нього. Погладила його по руці. І коли знову нахилилася, немовби щоб знову поцілувати його, завмерла, дивлячись на його груди.

- Що таке? - здивувався Чон До.

- Ой, та дурниці… - сказала й затулила рот рукою.

- Ні, це не дурниці. Скажи.

- Я просто звикла дивитись отак на свого чоловіка й бачити на його грудях своє обличчя. Я ніколи не знала нічого іншого.

Коли загули ранкові гудки й будинок перетворився на вулик гучномовців, вони пішли на дах знімати антену. М’яке ранкове сонце блищало на воді, але ще не пекло й не будило мух чи сморід собачого посліду. Собаки, які, здавалося, цілий день гиркались між собою й товклися по даху, тепер спали суцільною масою, і у свіжому ранковому повітрі їхню шерсть вкривали краплини роси.

Дружина другого помічника підійшла до краю даху й сіла, перекинувши ноги через край. Чон До зробив те саме, але, побачивши під собою двір з висоти десяти поверхів, мусив на мить заплющити очі.

- Я не зможу довго використовувати траур як виправдання, - сказала вона. - На роботі влаштують мені самокритику й перезатвердять норму роботи…

Унизу двір перетинала процесія робітників у комбінезонах; вони рівною ходою виходили з будинків, перетинали рейки для візків з рибою й повз колишній будинок начальника проходили до брами рибоконсервного заводу.

- Навіть очей не підведуть. Щоразу тут сиджу й дивлюся на них. Жоден ні разу не глянув угору й не помітив мене.

Чон До набрався духу й собі подивитися на них - це було зовсім не те, що дивитися в глибини океану. Сто футів [20] 100 футів - 30 м. морем униз, як і сто футів повітрям униз, - це однаково смерть, але вода поволі вводить тебе в інший світ.

Сонце над морем уже світило так, що очі боліли дивитися на нього, блищала вода. Якщо їй це й нагадувало сон Чона До про її чоловіка, то вона цього не показувала. «Чунму» в гавані можна було вирізнити з-поміж інших суден за особливим коливанням від носа до корми навіть від найменшої хвилі, піднятої іншим судном, що пливе повз. Сіті на «Чунму» вже повернулися, і скоро їх уже мали знову закидати в море. Наставивши руки козирком і примруживши очі, Чон До вже міг вирізнити фігуру біля поруччя, яка дивилася вниз. Так дивитись у воду міг лише капітан.

У двір під ними в’їхав чорний «мерседес». Він дуже повільно переїхав вузьку, нерівну доріжку, якою возили рибу, і зупинився на траві під вікнами. З нього вийшло двоє людей у синіх костюмах.

- Очам своїм не вірю, - сказала вона. - Це відбувається.

Люди в цивільному внизу приклали руки до чола й зміряли довгим поглядом будинок. Коли вони захлопнули дверцята машини, собаки попідскакували та обтрусилися від роси. Вона глянула на Чона До:

- Таки справді відбувається!

І подалася до металевих дверей на сходи.

Перш за все вона вбралась у свою жовту сукню, уже не просячи Чона До заплющити очі. Вона відчайдушно заметушилась однокімнатною квартирою, кидаючи речі у валізу.

- Повірити не можу, вони вже тут! - Вона роззирнулася кімнатою; на обличчі в неї було написане хвилювання: усі потрібні речі зникають з поля зору. - Я не готова. Я навіть підстригтися не встигла. Навіть і близько не готова!

- Мені не байдуже, що буде з тобою, - сказав Чон До. - І я не можу дозволити їм таке зробити з тобою.